Розділ 17

Анна

Вона нерухомо сиділа біля вікна, вдивляючись у глибокі, майже чорні повечірні сутінки. Ліс за склом дихав важкою прохолодою. Анна повільно підвелася, підійшла до печі й одним плавним рухом накинула на плечі свою шаль.

— Йдеш? — тихо запитала бабуся Афія, навіть не піднімаючи голови від сухих корінців на столі.

— Йду, — коротко відповіла вона.

Стара більше нічого не сказала. Лише важко зітхнула, проводжаючи мене довгим уважним поглядом.

Анна штовхнула дерев'яні двері й вийшла в теплу літню ніч. Повітря було густим, налитим запахом хвої та вогкої землі. Повільно спустившись стежкою до озера, відразу побачила його.

Арсен сидів на самому березі, просто на вологому камінні. Брав із землі важку гальку й одну за одною жбурляв у дзеркальну гладінь води. Робив це грубо, сердито.

Вона зупинилася за кілька кроків її погляд ковзнув трохи вбік, за його спину. Там, у густій напівтемряві між стовбурами прадавніх смерек, ледь помітно коливалося гілля ліщини.

«Брись... Йди...» — подумки, з холодною лісовою твердістю прошепотіла вона, вдивляючись у чужу тінь.

Анна відвернулася й рушила до Арсена. Безшумно підійшла ближче й сіла поруч просто на зелений мох.

— Що ти робиш вночі в лісі? — тихо запитала Анна, заглядаючи в його напружений профіль.

Арсен на мить завмер. Черговий камінь так і залишився затиснутим у його долоні.

— Вночі тут плавати не найкраща ідея, — так само тихо додала вона, дивлячись на темні кола, що розходилися по воді.

— Чому? — його голос пролунав глухо.

— Бо тут русалки живуть, — спокійно промовила дівчина.

Арсен повільно повернув до мене обличчя. Його світлі передгрозові очі в нічній темряві здавалися майже чорними.

— Ти була на службі? — сказав він, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Була... — приглушено відповіла Анна.

Слова м'яко застигли в повітрі між ними. Наелектризована тиша лісу миттєво обхопила їхні плечі.

І тієї ж миті гілля ліщини за його спиною остаточно перестало коливатися. Чужа тінь ледь помітно здригнулася й беззвучно зникла в глибині хащів, залишаючи їх самих посеред нічної тиші.

— Ти хотів поплавати? — тихо запитала Анна, порушуючи кришталевий спокій нічного берега. Куточки її губ ледь помітно сіпнулися.

— Хотів, але тут русалки живуть... ти сама казала — відповів Арсен так само тихо.

— Я ж відьма... — м’яко промовила вона, заглядаючи в його втомлене обличчя.

— Ти знову починаєш...

— Боїшся? — Анна ледь примружилася, ловлячи його реакцію в глибоких нічних сутінках.

Арсен раптом тихо, стримано засміявся. Цей глибокий звук м’яко розкотився над темною водою, розчиняючи залишки напруги між ними.

Анна повільно підвелася з зеленого моху. Одним плавним рухом скинула з плечей велику шаль, обережно поклала її на сухий камінь і рушила до самої води. Босі ступні м’яко занурилися в дзеркальну гладінь. Вона ступила кілька кроків углиб, дозволяючи темній воді обійняти кісточки, а потім литки.

— Йдеш? — Анна обернулася, утримуючи його пильний гарячий погляд.

Вона пішла далі, заходячи все глибше. Вода вже м’яко обволікала поділ її довгої лляної сукні.

— Ти в одязі? — Арсен напружився. Його довгі пальці мимоволі стиснулися, а широкі плечі під сорочкою трохи подалися вперед услід за її силуетом.

— Так, — спокійно відповіла Анна, навіть не сповільнюючи ходу. Тканина плавно роздувалася навколо неї, наче невагоме озерне кружево. — Плаття швидко сохне.

Вона йшла далі, занурюючись у нічну прохолоду озера майже до пояса. Темне плесо м’яко розступалося, котячи навколо неї повільні тихі кола.

Анна перевела погляд на нього.

— Тільки пообіцяй на майбутнє...  все ж не плавати тут на самоті. Особливо вночі.

Її голос був тихим.

— Просто скажи мені.

Вона не відводила погляду.

Арсен зупинився на самому краю берега, дивлячись у її очі.

— Так, добре, — його голос пролунав низько й трохи хрипло.

Хлопець повільно опустився навпочіпки на вологий камінь і обережно торкнувся води пальцями. Шкіра миттєво здригнулася від нічної прохолоди.

— Вона холодна, — констатував він, піднімаючи погляд на Анну.

— Ні, — заперечила вона.

Анна повільно провела рукою по плесу, наче граючись із темною водою, піднімаючи тихі бризки, що мерехтіли в місячному світлі. Рухи її долоні були плавними й невагомими.

— Вона тепла...

Арсен затамував подих. Не відводячи від неї пильного погляду передгрозових очей, він знову опустив долоню у воду, занурюючи її глибше.

Тепла. Справді тепла, наче озеро зберігало в собі всю енергію літнього дня й нічної грози.

Хлопець ледь помітно посміхнувся краєчком губ. Внутрішня напруга остаточно розійшлася, залишаючи лише тиху світлу тугу.

— Йдеш? — знову покликала його Анна, м’яко перебираючи пальцями воду навколо себе. — Я відьма, а не русалка.

— Ти мавка, — сказав він тихо, майже втомлено, але з такою ніжною й беззаперечною впевненістю.

— Ага, — приглушено відповіла вона.

І здавалося, її світлі очі засяяли посеред тихої лісової ночі, яка тепер належала тільки їм двом.