Розділ 16

Арсен

Позашляховик різко зупинився на подвір’ї плебанії, піднявши в повітря хмару дрібного сухого гравію. Арсен вимкнув двигун. Важкий, гнітючий спокій батьківського дому миттєво огорнув його плечі, витісняючи залишки галасливого міського шуму.

Він штовхнув масивні дерев’яні двері й переступив поріг.

Батько вже чекав посеред кімнати. Висока монументальна постать здавалася витесаною з крижаного карпатського каменю. Строгі очі з-під густих брів дивилися з неприхованою люттю. Дідусь із міста вже встиг зателефонувати. Усе було вирішено без нього.

— Я можу поїхати за кордон. Або в будь-яке інше місце, — сухо й відкрито промовив Арсен, зупиняючись просто перед батьком.

Отець Олексій на мить занімів. Важка долоня, що лежала на столі, стиснулася в кулак.

— Ти взагалі збожеволів?! — глибокий баритон батька гримнув під дерев’яними склепіннями. — Про який закордон ти говориш? Твоє місце — у соборі! Восени рукоположення, на тебе чекає династія й обов’язок!

— Мені скоро двадцять один, тату. Я не дитина, — Арсен випрямив спину.

— А поводишся як дитина! — священник зробив різкий крок уперед. — Ти руйнуєш усе, що ми будували роками!

— Ти поводишся так, ніби я твоя власність, — крижаним, абсолютно рівним тоном перебив його Арсен, сміливо зустрічаючись із ним поглядом.

Ці слова впали між ними, наче важкі свинцеві краплі. Отець Олексій застиг.

— Арсене… що на тебе найшло? — уже значно тихіше, майже безпорадно запитав батько, пильно вдивляючись у його очі.

— Нічого, тату.

Арсен різко розвернувся. Він більше не збирався виправдовуватися. Важким твердим кроком рушив до виходу. Двері за його спиною зачинилися з важким гуркотом, від якого здригнувся весь будинок.

Йому було байдуже на крики ззаду. Він просто йшов геть.

«Господи, випали з мене залишки цього паралізуючого безсилля перед їхніми правилами. Вони розписали кожен мій подих, обгородили моє життя золотими кайданами митрополії й тепер дивуються, що я хочу дихати».

Він не взяв коня. Йшов пішки, стрімко заглиблюючись у густі зарості прадавніх Карпат. Ноги в кросівках швидко минали вологу після нічної зливи глину та зламані гілки ліщини. Жорсткий комір більше не душив шию. Світ правил залишався далеко позаду, а попереду, крізь стіну смарагдових смерек, уже проглядала дзеркальна, абсолютно нерухома гладінь таємного лісового озера.

Туди, куди віяв прохолодний туман.

Туди, де ховався його єдиний під цим небом порятунок.