Розділ 15

Анна

Людські плітки й задушливе церковне тепло досі липли до шкіри, наче невидима гнітюча павутина. Анні потрібне було очищення. Опинившись удома, вона навіть не зайшла до хати — просто вивела зі стайні Мару, скочила в сідло й відпустила повіддя, дозволяючи кобилі нести її глибоко в гори.

Стежка стрімко піднімалася вгору серед густих заростей дикої вільхи, поки ліс нарешті не розступився, відкриваючи таємне, сховане від людських очей озеро. Вода в ньому після нічної грози стояла абсолютно нерухомо — темне, ідеальне дзеркало, в якому саме небо вдивлялося в себе. Сизий ранковий туман густими пасмами стелився по вогкій траві, огортаючи її босі кісточки, коли вона зісковзнула на землю.

Анна повільно розв’язала тасьми, дозволяючи довгій сукні м’яко сповзти до ніг просто на зелений мох. Заплющила очі й беззвучно пірнула в гладінь.

Вода була теплою, лагідною. Вона миттєво обійняла її прохолодне тіло, змиваючи залишки важких розмов, запаху воску й солодкого церковного ладану. Анна випливла на поверхню, одним рухом закидаючи назад важке мокре волосся.

— Я люблю це озеро... — несподівано пролунав тихий, крихкий жіночий голос із берега.

Анна не здригнулася, лише повільно повернулася.

Вона часто тут буває.

Біля самої води, прямо на вологому камені, сиділа Лада. Довга сорочка майже зливалася з пасмами сизого туману. Русяве волосся спадало на плечі, а очі в сірому світлі світанку здавалися занадто блідими, майже прозорими.

— Ти часто тут плаваєш? — Лада повільно повернула голову. — Вирішила стати русалкою?

Анна м’яко перебирала руками воду, залишаючись на глибині. Внутрішнє напруження повільно розчинилося, поступаючись місцем глибокому, ніжному спокою лісу.

— Ні, — спокійно відповіла вона.

— Русалками стають ті, в кого розбите серце, — Лада гірко, ледь помітно посміхнулася.

Вона перевела погляд туди, де над верхівками смерек висіло безмежне карпатське небо — те саме небо, яке зараз нагадувало Анні передгрозові очі молодого семінариста.

— Я знаю, Ладо... — тихо сказала вона, відчуваючи, як солодкий щем гарячою хвилею відгукнувся десь глибоко в грудях.

Лісова тиша більше не належала їй одній.

Тепер у кожній краплі цієї води вібрував його мідний тридзвін.

Лада повільно підвелася з каменя. Її постать на мить застигла в білій пелені туману, наче невагоме кружево.

— Бережи його, — гірко, майже беззвучно прошепотіла вона, дивлячись на Анну.

Анна не встигла нічого відповісти. Лада розвернулася й так само швидко, невагомо зникла серед густих заростей очерету та осоки, залишаючи після себе лише тихий шурхіт мокрої трави й кришталевий спокій озера.

Повечірні сутінки повільно спускалися на лісову галявину, загортаючи стару хатину баби Афії в сизі пасма туману. Анна поверталася від озера. Раптовий шурхіт важких підборів і різкий рух строкатої спідниці біля хвіртки змусили її миттєво зупинитися й затамувати подих.

Марія.

Вона швидко ковзнула вбік, ховаючись у густих тінях за старою дерев’яною конюшнею. Крізь щілини брусів Анна бачила, як сільська красуня важко й збуджено дихала, переступаючи поріг їхньої хати.

Минуло з пів години, перш ніж дубові двері знову рипнули. Марія вилетіла на подвір’я — насуплена, бліда, з гнівно стиснутими губами. Вона майже бігла до лісової стежки, розтинаючи яскравою спідницею мокру від роси траву.

Як тільки її силует остаточно розчинився серед смерек, Анна вийшла зі схованки й неквапливо увійшла до хати.

Всередині тепло пахло гарячим хлібним подом, сухою м’ятою й печеною цибулею. Бабуся Афія сиділа за великим дубовим столом. Перед нею лежала стара потерта колода карт, якими вона десятиліттями читала людські долі. Поруч стояли темні слоїки із заговореною водою та сухим корінням для відварів.

— Чого Марія приходила, бабуню? — тихо запитала Анна, зупиняючись біля порога й поправляючи складки своєї простої сукні.

Стара травниця повільно зібрала карти в акуратну стопку. На її мудрому, помережаному зморшками обличчі з’явилася тонка загадкова посмішка.

— За приворотом приходила... — глухо озвалася Афія, піднімаючи глибокі очі на Анну. — Не збрешеш. Здогадаєшся, на кого?

Анна лише ледь помітно знизала плечима, намагаючись утримати рівний погляд.

— І що ти їй сказала? — ступила вона крок ближче, ховаючи прохолодні долоні за спину.

— Сказала, що рада б допомогти, але... — Афія неквапливо відклала карти на край полиці й підвелася. — Серце його закрите вже. Намертво. Жоден заговор чи карта туди більше не пройде.

Анна ледь помітно посміхнулася краєчком губ. Усередині, десь глибоко в грудях, розлилося крихке дивно гаряче тепло, що повністю витіснило залишки тривоги.

— Бабуню... — тихо й солодко прошепотіла вона, відводячи очі до вікна.

— Ну що «бабуню»? — стара лагідно похитала головою, прямуючи до печі й беручи в руки важкий рогач. — Сідай вечеряти. Як служба пройшла?

— Добре... — приглушено відповіла Анна, згадуючи свій чистий кришталевий голос під банею храму й світлі передгрозові очі, що не зводили з неї погляду.

— От і добре, доню. Сідай до столу, — Афія дістала гарячий горщик, і кімнату заповнив густий затишний аромат домашньої їжі.