Розділ 14

Арсен

Важка чорна тканина підрясника нарешті зсунулася з його плечей. Арсен швидко переодягнувся у звичайні сині джинси, просту футболку й кросівки. Тіло відразу відгукнулося приємним полегшенням. У старому дзеркалі на нього дивився просто молодий хлопець, а не майбутній священник.

Двері тихо рипнули. Увійшов батько з цупкою папкою документів.

— Арсене, потрібно поїхати в місто. Відвезеш це дідусеві.

Він мовчки кивнув, беручи папери. Дідусь по материнській лінії продовжував жорстко контролювати їхнє життя навіть звідти, з мегаполіса. Вони переїхали в Карпати рік тому, шукаючи спокою після маминої смерті, але його майбутнє вже було прописане до дрібниць.

Арсен вийшов на подвір’я. Біля навісу стояв великий міський позашляховик. Він стягнув брезент.

Шурхіт гравію ззаду змусив його обернутися.

На межі подвір’я стояла дівчина. Яскрава, не тутешня.

— Ти їдеш у місто? Підвезеш? — запитала вона, поправляючи ремінець сумки. — Автобус скасували. Мені дуже треба.

Вона сміливо ступила ближче й простягнула руку.

— Я Тетяна.

Арсен на мить завмер, дивлячись на її яскраві червоні нігті. Вони різко контрастували з усім навколо.

«Місто... — подумав він, стискаючи документи. — Знову туди. У ту клітку, яку для мене підготували. А я... я вже не хочу їхати. Кожна дорога тепер веде далі від неї».

Він простягнув руку й коротко потиснув її теплі пальці.

— Арсен, — спокійно відповів він.

Арсен відчинив двері позашляховика, запрошуючи попутницю всередину. Попереду чекала довга дорога, але думки його залишилися тут — під куполом карпатського неба, поруч із тихим ароматом м’яти й зеленими очима.

Важкий двигун позашляховика завівся з глухим потужним рокотом. Арсен увімкнув передачу, і машина плавно рушила вперед, залишаючи позаду дерев’яний навіс і тишу батьківського подвір’я.

Тетяна влаштувалася на пасажирському сидінні, відразу принісши з собою різкий солодкий аромат дорогих міських парфумів. Штучна лаванда агресивно витіснила крізь прочинене вікно останній подих мокрого лісу, хвої й чебрецю, який ще зберігався на його одязі.

Він міцно перехопив шкіряне кермо. Кісточки на пальцях помітно побіліли.

— Класна машина, — Тетяна закинула ногу на ногу, поправляючи коротку спідницю. Яскраві червоні нігті спалахнули на сонці. — Не думала, що у тутешніх священників таке. Ще й під брезентом ховаєте.

— Це машина дідуся, — сухо відповів Арсен, не відводячи погляду від дороги. — Батько її не бере.

— А-а, то ти син отця Олексія? — дівчина жваво повернулася до нього. — Мені в селі казали. І що ти в семінарії вчишся. Слухай, а тобі не нудно? Цілими днями в рясі, одні й ті самі молитви...

Він нічого не відповів. Щелепа напружилася.

Позашляховик виїхав за околицю й почав спускатися стрімким гірським серпантином. Дорога після зливи була розмита, з глибокими вибоїнами. Машина впевнено проходила крізь калюжі, але кожен занос він гасив упевненим рухом керма.

«Місто... — подумав Арсен, дивлячись, як дорога в’ється вниз. — Знову тягне туди. Кожен поворот відриває мене від цих гір. Від її голосу, який досі звучить у мені. Від тієї ночі, коли вони плели гірлянду на холодній долівці храму...»

— Гей, ти чого мовчиш? — Тетяна примружилася. — Образився?

— Все нормально, — спокійно відповів він, хоча жилка на шиї напружилася. — Дорога важка. Треба стежити за поворотами.

Позашляховик спускався все нижче в долину. Попереду чекала довга дорога, але думки Арсена залишилися там — серед смерек, м’яти й зелених очей, які він ніяк не міг забути

Позашляховик спускався серпантином. Тетяна повернулася до Арсена всім тілом, спершись ліктем на спинку сидіння. Коротка спідниця заїхала ще вище. Вона ніби випадково торкнулася його плеча пальцями з червоними нігтями.

— Слухай, а серйозно… — голос у неї став м’яким, майже інтимним. — Тобі справді не нудно в цій семінарії? Цілі дні в рясі, молитви, пости… Ти ж молодий, красивий хлопець. Міг би жити по-іншому.

Арсен ледь помітно стиснув кермо. Зовні він залишався спокійним і зосередженим.

— Дружина священника — це особлива відповідальність, — сказав він рівно й надто правильно. — Вона має бути скромною, глибоко віруючою, готовою підтримувати чоловіка в служінні. Молитися разом, постити, виховувати дітей у строгих традиціях і канонах Церкви. Не про статус і не про яскраве життя в місті. Це шлях, який обирають удвох.

Тетяна тихо засміялася й ще ближче нахилилася. Її коліно легенько торкнулося його ноги.

— Ого, який ти правильний… А сам? Не хочеться іноді скинути цю рясу й просто пожити?

Арсен внутрішньо посміхнувся — холодно й іронічно.

«Я знаю, як тебе відвадити, — подумав він. — Ти не перша, кого цікавлять дідусеві гроші, квартира в місті й ця машина, яка коштує, як пів села. Ти більше нізащо не підеш зі мною. Яке щастя…»

Він повернув голову й подивився на неї спокійно, майже по-батьківськи.

— Мені не хочеться. Я обрав цей шлях свідомо. І жінка, яка буде поруч, теж має його обирати. Не просто… приєднуватися до статусу.

Тетяна примружилася, але не відступила. Навпаки — провела пальцем по його передпліччю.

— А якщо я захочу спробувати? — її голос став ще солодшим. — Може, я саме така й є?

Арсен ледь стримував усмішку. Зовні він залишився серйозним і ввічливим.

— Тоді тобі варто починати з малого. І розуміти, що це не гра. Це — життя.

Він знову перевів погляд на дорогу. Машина впевнено вписалася в наступний поворот.

«Отак, — подумав Арсен спокійно. — Відштовхую тебе своєю “святою” аурою. І ти вже ніколи не захочеш сісти в цю машину вдруге».

Але всередині, глибоко-глибоко, у ньому вже тихо сміялася та частина, яка ще вчора плела гірлянду з дикої м’яти на холодній долівці храму разом із дівчиною, яка ніколи не носила червоних нігтів і не пахла штучною лавандою.