Розділ 13

Арсен

Голос батька вібрував під розписаними банями, закликаючи громаду до молитви. Хор підхопив знайомий ритм літургії. Арсен стояв нерухомо праворуч від вівтаря. Пальці міцно стискали оксамитовий край Євангелія. Золотий стихар тиснув на плечі, а жорсткий комірець знову здавався затісним.

Він не бачив її серед сотень облич.

Але раптом усе змінилося.

Арсен відчув її — наче легкий прохолодний лісовий вітерець пройшов крізь задушливе тепло храму. Подих вологої хвої, чебрецю й озерного туману миттєво прорізав солодкий шлейф ладану й свічок.

Серце різко вдарило в грудях.

Дихання збилося.

Він змусив себе опустити погляд.

Прямо перед солеєю стояла Марія — чорнява, засмагла, з палкими темними очима. Вона ловила кожен його рух, намагаючись бути якомога ближче. Її яскрава спідниця різко виділялася серед простих сільських вбрань.

Арсен повільно перевів погляд далі, вглиб зали.

«Господи… — тихо подумав він. — Я маю бути тут. Повністю. А замість цього шукаю її в кожному подиху повітря».

Його погляд ковзнув крізь щільний натовп.

Там, у самому кутку, біля масивної темної колоди, сутінки м’яко ховали тендітну постать. На голові — ажурний платок, схожий на невагоме кружево чи озерний туман.

Анна стояла спокійно й тихо.

І її зелені очі дивилися прямо на нього.

Анна

Спів на хорах ставав дедалі густішим, важчим, але в ньому виразно бракувало тих високих, прозорих нот, які б чисто прорізали напівтемряву. Багатоголосся вібрувало під самісінькою дерев’яною банею, химерно змішуючись із сизим димом гарячого ладану та дурманним, пряним ароматом свіжого чебрецю й кленового листя, яким вони напередодні встелили храм. Від цих звуків повітря ніби тремтіло, лоскочучи шкіру.

Оленка злегка нахилилася до Анни. Її плече відчутно торкнулося її плеча, передаючи внутрішнє хвилювання. Вона важко зітхнула, нервово розгладжуючи пальцями край своєї вишитої святкової хустки, від якої ледь вловимо пахло старими скринями й сухою лавандою.

— Оксана поїхала до міста, залишила нас у такий день, — тихо, майже на вухо прошепотіла вона, киваючи в бік темних вузьких дерев’яних сходів, що вели нагору. — Не хочеш з нами? Ходи на хори. Там зараз дуже бракує твого голосу. Ти ж так гарно співала в школі.

Анна миттєво завмерла, наче ковтнула крижаної води. Горло боляче стиснув тугий, сухий спазм, а змерзлі пальці мертвою хваткою вчепилися в тонке мереживо ажурного платка, мнучи ніжну тканину. Сакральний простір старої церкви, попри всю живу красу лісової зелені, все ще фізично тиснув на її плечі своїми столітніми, невидимими заборонами.

— Та я ж не знаю молитов… і цих церковних правил, — приглушено, трохи зірваним голосом відповіла вона.

Її погляд магнітом тягнувся туди, до тьмяного золота іконостасу, де у світлі десятків тонких свічок нерухомо стояв Арсен. Його строгий профіль і біла сорочка приковували до себе, як єдиний якір у цьому морі чужих поглядів.

Даринка, що стояла праворуч, м’яко й напрочуд тепло посміхнулася. Від неї віяло спокоєм і теплим воском запаленої свічки.

— У тебе ідеальна пам’ять, Анно. Ти за хвилину все запам’ятаєш, варто лише раз глянути в книгу.

— Я знаю, що ти й старослов’янською читати вмієш, — упевнено додала Оленка. Її теплі пальці ледь відчутно, підбадьорливо торкнулися Анниного ліктя крізь тонку тканину сукні, відганяючи холодну невпевненість.

Анна завагалася, відчуваючи, як під ногами ледь чутно скрипнула дошка. Внутрішнє, майже звірине чуття пульсувало у скронях: так просто не можна. Треба було б спитати дозволу в суворого панотця. Її поява на хорах, серед «своїх», могла миттєво стати новим, отруйним приводом для пліток. Вона не хотіла порушувати крихку, світлу рівновагу цього святкового ранку.

— Йди, доню, — несподівано просто за спиною пролунав сухий, тріскучий голос баби Катерини. Звук був схожий на хрускіт хмизу під ногами. Стара жінка міцніше перехопила вузлуватими пальцями свою потемнілу, вичовгану палицю й упевнено кивнула на сходи. — Йди. Я поговорю з отцем Олексієм, якщо що. Мене він послухає.

Анна пильно подивилася на її пооране глибокими зморшками обличчя, у складках якого ховалася вікова втома. Баба Катерина була матір’ю отця Олександра — того самого священника, який колись із ганьбою прогнав її з цього порогу. Але її слово в селі досі важило більше за камінь.

Тонка блакитна жилка на її шиї нервово, ритмічно затіпалася. Серце гупало так гучно, що, здавалося, перекривало луну хору. Вона все ще не була впевнена, чи має право піднятися туди, ближче до купола, куди її раніше ніколи не пускали. Але живе людське тепло Оленчиної руки й важкий, спокійний погляд баби Катерини непомітно підштовхнули її вперед.

Анна зробила глибокий, різкий вдих, ковтаючи гіркувате від ладану й трав повітря. Тремтячими руками поправила на голові невагоме, туманне мереживо платка й тихо рушила за дівчатами до крутих дерев’яних сходів. Її м’які туфлики ступали по старих дошках майже беззвучно — як і личить лісовій тіні, що вперше наважилася вийти на світло.

Кроки по старих дерев’яних сходах віддавалися глухим лунням. Сходинки були крутими й темними, вони вели високо під самий дах — туди, де ховалися хори.

Оленка й Даринка йшли поруч, м’яко підштовхуючи Анну вперед. Горло їй стискав тугий клубок хвилювання. Пальці міцно вчепилися в тонке кружево ажурного платка. Кожен крок давався з трепетом. Церква, яка колись її прогнала, тепер приймала — хоч і неохоче.

Знизу піднімалося важке тепло від сотень свічок і натовпу, але тут, на висоті, ще зберігався запах лісових трав — дикого чебрецю й м’яти, які вони з Арсеном розкладали всю ніч. Цей аромат заспокоював, наче надійний лісовий провідник.

Жінки на хорах зустріли її мовчки, з напруженим здивуванням. По кутках пробіг тихий шепіт.

Анна вийшла на майданчик і притиснулася плечем до дерев’яної балюстради. Весь храм лежав унизу, як на долоні — потопаючи в золоті й зелені.