Розділ 13 *

Анна

Мара зупинилася біля хвіртки, важко форкаючи після нічної дороги. Анна легко зістрибнула на вологу траву. Поділ довгої сукні миттєво намок від ранкової роси, а мокре після озера волосся важкими пасмами лежало на плечах.

Вона тихо штовхнула дерев’яні двері й увійшла до хати.

Всередині пахло гарячим хлібним подом, сухою м’ятою та печеною цибулею. Бабуся Афія сиділа на низькій лаві біля вікна, повільно перебираючи вузлуватими пальцями сухе коріння. Її рухи на мить завмерли.

Повітря в кімнаті стало густим і нерухомим.

— Де ти ночувала? — голос старої пролунав глухо.

Анна зупинилася біля порога. Мовчала, лише міцніше стиснула складки лляної сукні.

Афія повільно підняла голову. Її мудрі глибокі очі уважно вивчали обличчя внучки.

— В храмі, — тихо відповіла Анна.

— І не сама, — констатувала Афія. Це не було запитанням.

— Не сама.

Дівчина випрямила спину. Напруга гарячою хвилею підкотилася до горла, але вона втримала прямий погляд.

— Ти ж знаєш, що буде? — бабуся схилилася вперед, і її зморшкувате обличчя стало суворим. — Знаєш, яку грозу ви кличете на свої голови?

— Знаю, — тихо сказала Анна.

— І чому ти тоді…

— Бабуню… не треба, — м’яко перебила дівчина.

Вона підійшла ближче до столу, ховаючи руки за спиною, щоб бабуся не помітила ледь помітного тремтіння пальців.

Афія довго мовчала, вслухаючись у ранковий капіж за вікном. Потім важко зітхнула й підвелася.

— Роби як знаєш, Анно. Це твій шлях. Підеш сьогодні до храму?

— Піду… Дзвони послухати, — Анна відвела погляд на вікно, за яким небо над Карпатами повільно наливалося чистим святковим золотом.

— Ага… дзвони, — ледь чутно, з гіркою старечою іронією кинула Афія.

Вона різко відвернулася до печі, беручи в руки важкий рогач. Розмова була закінчена. Анна залишилася стояти посеред кімнати.

А в її вухах уже відлунював далекий перший мідний гул, що летів із сільського пагорба.

Дзвони на пагорбі розливалися густим святковим надривом, скликаючи село до підніжжя старої дерев’яної церкви. Анна йшла повільно. Дорога вгору була важкою.

Цього разу її босі ступні не торкалися землі. Вона взула прості м’які туфлики, які тихо стукали по камінню. Сукня була звичайною — такою, як у всіх дівчат. Без лісового виклику.

Але на голову вона накинула особливий ажурний платок. Тонке кружево м’яко спадало на обличчя й плечі, ніби невагоме павутиння чи озерний туман. Вчора вона зайшла сюди не подумавши. А сьогодні все було інакше.

Вона не хотіла збентежити Арсена перед усіма. Не хотіла, щоб його життя, канони й служіння біля вівтаря постраждали через неї. Вона прийшла просто послухати дзвони. Анна переступила масивний поріг і тихо пройшла всередину.

Храм був ущерть заповнений людьми. Повітря нагрілося від сотень свічок, святкового вбрання та важкого солодкого запаху парфумів. Дівчина швидко пройшла в самий куток і сховалася подалі від чужих очей — біля темної дерев’яної колоди.

Її погляд мимоволі ковзнув уперед, до солеї. Там, у золотому святковому стихарі, нерухомо стояв Арсен. Його плечі були напружені, а світлі очі прикуті до сторінок книги. Жилка на шиї ледь помітно здригалася.

А зовсім поруч, майже впритул до солеї, стояла Марія — чорнява засмагла сільська красуня з палкими темними очима. Вона ловила кожен його погляд, намагаючись усім своїм виглядом привернути увагу молодого семінариста.

Шурхіт одягу поруч змусив Анну повернути голову. Оленка й Даринка — єдині дівчата в селі, яких вона могла назвати подругами, — тихо підійшли й стали по обидва боки від неї.

— Вітаємо зі святом, — м’яко прошепотіла Оленка.

— І вас, дівчата, — тихо відповіла Анна, ледь помітно послаблюючи пальцями край ажурного платка.

— Раді, що ти прийшла, — усміхнулася Оленка, притискаючи до грудей маленьку гілочку клена.

Поруч зупинилася баба Катерина, важко спираючись на стару палицю. Стара жінка глибоко вдихнула повітря храму, просякнуте свіжим ароматом м’яти, чебрецю й лепехи.

— Храм сьогодні гарний… — тихо, з трепетом промовила вона, дивлячись на смарагдові гірлянди вздовж стін. — Так наче живий. Дихає.