Розділ 12

Арсен

Ранкове світло прозорими лезами пробивалося крізь високі вузькі вікна, розрізаючи золотаву сутінь храму. Повітря змінилося. Важкий солодкий запах воску й ладану тепер густо змішувався з прохолодним терпким ароматом ночі, дикої м’яти й розім’ятого чебрецю.

Арсен стояв у паламарні. Рухи були механічними, вивіреними роками. Він повільно зняв лляну сорочку, яка ще зберігала ледь відчутне лісове тепло, і вдягнув строгий підрясник. Важка чорна тканина відразу огорнула плечі, а жорсткий комірець затісно впився в шию.

Він готувався до літургії, але всередині все тремтіло, наче натягнута струна. Долоні залишалися крижаними.

Важкі дубові двері глухо зарипіли. Кроки батька, пом’якшені зеленим килимом трав, важко віддавалися в його грудях.

Отець Олексій увійшов. Його висока постать на мить завмерла посеред дверей. Священник повільно оглянув храм, вдихаючи густий лісовий аромат і розглядаючи акуратні квіткові гірлянди вздовж стін.

— Ти тут сам усю ніч був? — тихо запитав батько.

Арсен на мить затамував подих. Пальці мимоволі стиснули край святкового стихаря.

— Сам, батьку, — приглушено відповів він, змушуючи себе тримати прямий погляд.

Отець Олексій підійшов і поклав важку долоню йому на плече.

— Гарно прикрасив, — кивнув священник, оглядаючи вівтар. — Молодець. Сподіваюся, це зілля справді прожене скверну.

Батько розвернувся й пішов углиб вівтаря. Арсен залишився стояти, відчуваючи, як підрясник душить сильніше, ніж завжди.

«Господи… — подумав він, стискаючи тканину в руках. — Я брешу батькові в Твоєму домі. А перед очима досі вона… її волосся, її тепло, її тиша. Цей храм тепер пахне не тільки травами. Він пахне нею».

Арсен рвучко перехопив святкове вбрання, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння. За вікнами вже чулися перші голоси парафіян. Новий день піднімався над Карпатами, але його спокій назавжди залишився там — на лісовій галявині разом із його дивною мавкою.

Анна

Мара зупинилася біля перекошеної хвіртки, важко й хрипко форкаючи. З її розігрітих після нічної дороги боків у прохолодне ранкове повітря підіймався сизий пар. Анна легко зістрибнула на високу траву. Студена срібна роса миттєво обпекла босі ступні, а важкий поділ довгої сукні жадібно ввібрав вологу, холодячи й липнучи до литок. Після крижаного гірського озера шкіра все ще злегка горіла, а мокре волосся важкими пасмами липло до шиї та плечей, пускаючи дрібні краплі за комір. Навколо стояв густий, пронизливий запах туману, розмитої землі й соснової глиці.

Вона тихо штовхнула набряклі від нічної зливи дерев’яні двері й увійшла до хати.

Після вуличної вогкості кімната миттєво обійняла її задушливим, щільним теплом. Тут пахло гарячим хлібним подом, терпким пилом сухої м’яти, що висіла пучками під низькою стелею, та солодкуватою печеною цибулею. Бабуся Афія сиділа на низькій лаві біля тьмяного вікна, повільно, методично перебираючи вузлуватими пальцями чорне сухе коріння.

Її рухи раптом завмерли. Сухий корінець із тихим хрускотом зламався навпіл.

Повітря в кімнаті миттєво згустилося, стало важким і нерухомим. Між ними повисла та сама в’язка, густа тиша, у якій несказане важить значно більше за слова. У цьому довгому, важкому погляді, яким вони зустрілися, крилася справжня напруга — дика, відчутна на дотик. Вона дихала небезпекою й нерозгаданою таємницею.

— Де ти ночувала? — голос старої пролунав глухо, розбиваючи скляну тишу.

Анна зупинилася біля порога, відчуваючи, як з мокрого подолу на глиняну долівку скрапує вода. Вона мовчала. Лише побілілими пальцями до болю стиснула вологі складки лляної сукні.

Афія повільно, дуже повільно підняла голову. Її мудрі, вицвілі від часу, але досі гострі очі вп’ялися в обличчя онуки, прошиваючи наскрізь, безпомилково читаючи кожну тінь, кожен новий відбиток минулої ночі на її шкірі.

— В храмі, — тихо відповіла Анна.

— І не сама, — констатувала Афія.

Це не було запитанням. Вона знала. Відчувала це в повітрі.

— Не сама.

Анна випрямила спину, наче готуючись до удару. Напруга гарячою, задушливою хвилею підкотилася до самого горла, перекриваючи дихання, але вона вперто витримала її прямий, важкий погляд, не кліпнувши.

— Ти ж знаєш, що буде? — бабуся загрозливо схилилася вперед. Тіні від вікна лягли на її зморшкувате обличчя, роблячи його хижим і суворим, наче вирізьбленим із каменю. — Знаєш, яку чорну грозу ви кличете на свої голови?

— Знаю, — прошепотіла Анна. У грудях нестерпно защеміло.

— І чому ти тоді…

— Бабуню… не треба, — м’яко, але рішуче перебила вона, зупиняючи її різким рухом голови.

Анна зробила кілька кроків ближче до грубого дерев’яного столу, свідомо ховаючи руки за спиною, щоб старі, чіпкі очі не помітили, як дрібно й зрадливо тремтять її змерзлі пальці.

Афія знову замовкла. Вона довго вслухалася в ритмічний, тужливий ранковий капіж із даху за вікном, де кожна крапля лунко відраховувала час. Потім важко, зі скрипом у суглобах, зітхнула й підвелася.

— Роби як знаєш, Анно, — її голос раптом втратив суворість, ставши просто старечим і безмежно втомленим. — Це твій шлях. Підеш сьогодні до храму?

— Піду… — її погляд мимоволі ковзнув до вікна. За мутним склом небо над Карпатами вже розірвало сизі хмари й повільно наливалося чистим, пронизливим святковим золотом. — Дзвони послухати. Від них земля вібрує.

— Ага… дзвони, — ледь чутно, з гіркою старечою іронією кинула Афія, розуміючи все.

Вона різко відвернулася до гарячої печі, беручи в згрубілі руки масивний рогач. Метал сухо брязнув. Розмова була закінчена.

Анна залишилася стояти посеред розігрітої кімнати, відчуваючи, як по спині стікає крижана крапля з мокрого волосся.

А глибоко всередині, під самими ребрами, уже ледь відчутно пульсував і відлунював той далекий, перший мідний передзвін, що летів із сільського пагорба, закликаючи її до себе.