Розділ 12

Арсен

Йому снилися гори. Безкраї, смарагдові Карпати під чистим, прозорим небом. У сні не було ні кам’яних стін, ні важких підрясників, ні задушливого ладану. Тільки простір. Він ішов по росі, а поруч — вона, боса, невагома, з розпатланим волоссям, що світилося золотом. Арсен тримав її за руку. Її прохолодна шкіра дарувала дивний, тихий спокій, якого він ніколи не знаходив у книгах.

А потім тепло зникло.

Арсен глибоко зітхнув і розплющив очі. Ранкові сутінки м’яко просочувалися крізь високі вікна. Злива вщухла. У храмі панувала крихка ранкова тиша.

Він різко повернув голову. Права рука, яка ще хвилину тому обіймала тепле плече, тепер лежала на порожній, холодній долівці. Анни не було.

Хлопець швидко підвівся, обтрушуючи сорочку від стебел. Серце билося часто й нерівно. Він стривожено озирнувся навколо — порожньо. Лише смарагдовий сад трав і тиша двохсотлітніх стін.

На старій лавці акуратно, майже по лінії, був складений його светр. Арсен підійшов і повільно провів пальцями по цупкій тканині. Светр усе ще зберігав її тепло й ледь відчутний аромат лісу, полину й м’яти. Вона пішла.

Беззвучно. Як справжня лісова мавка.

«Господи… — подумав він, стискаючи светр у руці. — Я прокинувся у Твоєму домі, а душа все ще там — у її прохолодних долонях. Мені мало б бути соромно. Мені мало б думати про сьогоднішню службу… А я стою тут і не хочу відпускати її запах».»

Арсен міцно стиснув вовну в кулаці. Щелепа напружилася.

Вона була справжньою. Дивною, вільною й невловимою. І забрала з собою весь його колишній спокій, залишивши натомість тиху тугу й дивне очікування нової грози. АННИ

Ранкове повітря було кришталево чистим, насиченим важким, густим запахом омитої дощем хвої. Мара йшла повільно, неквапливо переступаючи через мокрі, зламані нічною грозою гілки ліщини. Анна зовсім відпустила повіддя, дозволивши кобилі самій обирати звичний шлях до хатини. Сутінки повільно розчинялися в сизих пасмах туману, що сповзав із гірських схилів просто в долину.

Стежка повернула ліворуч, і між густими заростями дикої вільхи відкрилося старе лісове озеро. Після грози вода стояла абсолютно нерухомо — темне, ідеальне дзеркало, в якому саме небо вдивлялося в себе. Анна сповільнила Мару й зупинилася біля самого берега, де вода утворювала тиху, глибоку затоку.

Дівчина легко зісковзнула з сідла.

Босі ступні миттєво потонули в густому ранковому тумані. Біла холодна пара стелилася по вогкій траві, огортаючи кісточки й лоскочучи шкіру. Анна затамувала подих. Рухи її рук були повільними, майже ритуальними. Вона розв’язала тонкі тасьми сукні й дозволила довгій лляній тканині м’яко сповзти до ніг — просто на вологий зелений мох.

Шкіра вкрилася дрібними мурашками від різкого ранкового холоду. Дівчина повільно озирнулася на стіну прадавнього лісу, вслухаючись у глибоку, живу тишу Карпат. Жодного звуку. Село ще спало за пагорбом, заховане за пеленою світанку.

«Мене ніхто тут не побачить», — тихо й упевнено пронеслося в думках.»

Вона зробила крок уперед. Туман біля ніг розступився, пропускаючи її до самої води. Анна випрямила спину, заплющила очі й легко, беззвучно пірнула в гладінь озера.

Вода виявилася дивно приємною — майже теплою. Вона лагідно обійняла її тіло, миттєво змиваючи залишки нічного збентеження, церковного ладану й солодкої втоми. Анна випливла на поверхню, одним рухом закидаючи назад важке мокре волосся. Над озером кружляв повний, чистий лісовий спокій і ранковий туман.

Вона заплющила очі й просто плавала, дозволяючи воді забрати все, що не належало їй.

Ранкове світло прозорими лезами пробивалося крізь високі вузькі вікна, розрізаючи золотаву сутінь храму. Повітря змінилося. Важкий солодкий запах воску й ладану тепер густо змішувався з прохолодним терпким ароматом ночі, дикої м’яти й розім’ятого чебрецю.

Арсен стояв у паламарні. Рухи були механічними, вивіреними роками. Він повільно зняв лляну сорочку, яка ще зберігала ледь відчутне лісове тепло, і вдягнув строгий підрясник. Важка чорна тканина відразу огорнула плечі, а жорсткий комірець затісно впився в шию.

Він готувався до літургії, але всередині все тремтіло, наче натягнута струна. Долоні залишалися крижаними.

Важкі дубові двері глухо зарипіли. Кроки батька, пом’якшені зеленим килимом трав, важко віддавалися в грудях.

Отець Олексій увійшов. Його висока постать на мить завмерла посеред дверей. Священник повільно оглянув храм, вдихаючи густий лісовий аромат і розглядаючи акуратні квіткові гірлянди вздовж стін.

— Ти тут сам всю ніч був? — тихо запитав батько.

Арсен на мить принишкдих. Пальці мимоволі стиснули край святкового стихаря.

— Сам, батьку, — приглушено відповів він, змушуючи себе тримати прямий погляд. Отець Олексій підійшов і поклав важку долоню сину на плече.

— Гарно прикрасив, — кивнув священник, оглядаючи вівтар. — Молодець. Сподіваюся, це зілля справді прожене скверну.

Батько розвернувся й пішов углиб вівтаря. Арсен залишився стояти, відчуваючи, як підрясник душить сильніше, ніж завжди.

«Господи… — подумав він, стискаючи тканину в руках. — Я брешу батькові в Твоєму домі. А перед очима досі вона… її волосся, її тепло, її тиша. Цей храм тепер пахне не тільки травами. Він пахне нею».»