Розділ 11

Арсен

Арсенові снилися гори.

Безкраї, смарагдові Карпати під чистим, прозорим небом. У тому сні не було ні кам’яних стін, ні важких підрясників, ні задушливого ладану. Лише простір.

Він ішов по росі, а поруч — вона. Боса, невагома, з розпатланим волоссям, що світилося золотом. 

Він тримав її за руку. Її прохолодна шкіра дарувала дивний, тихий спокій, якого він ніколи не знаходив ні в книгах, ні в жодній молитві.

А потім тепло зникло.

Арсен глибоко зітхнув і розплющив очі.

Ранкові сутінки м’яко просочувалися крізь високі вікна. Злива вщухла. У храмі панувала крихка передсвітанкова тиша.

Він різко повернув голову.

Права рука, яка ще хвилину тому обіймала тепле плече, тепер лежала на порожній, прохолодній долівці.

Анни не було.

Арсен швидко підвівся, обтрушуючи сорочку від сухих стебел. Серце билося часто й нерівно. Він стривожено озирнувся навколо.

Порожньо. Лише смарагдовий сад трав і тиша двохсотлітніх стін.

На старій лавці акуратно, майже по лінії, лежав складений його светр.

Арсен підійшов ближче й повільно провів пальцями по цупкій тканині. Вовна все ще зберігала її тепло й ледь вловимий аромат лісу, полину та м’яти.

Вона пішла. Беззвучно. Як справжня лісова мавка.

«Господи… — подумав він, стискаючи светр у руці. — Я прокинувся у Твоєму домі, а душа все ще там — у її прохолодних долонях.

Мені мало б бути соромно. Мені мало б думати про сьогоднішню службу. А я стою тут і не хочу відпускати її запах». Він міцніше стиснув вовну в кулаці. Щелепа напружилася. Анна була справжньою. Дивною.Вільною. Невловимою.

І вона забрала з собою весь його колишній спокій, залишивши натомість тиху тугу й дивне очікування нової грози.

Анна

Ранкове повітря було кришталево чистим, насиченим важким, густим запахом омитої дощем хвої. Мара йшла повільно, неквапливо переступаючи через мокрі, зламані нічною грозою гілки ліщини. Анна зовсім відпустила повіддя, дозволивши кобилі самій обирати звичний шлях до хатини. Сутінки повільно розчинялися в сизих пасмах туману, що сповзав із гірських схилів просто в долину.

Стежка повернула ліворуч, і між густими заростями дикої вільхи відкрилося старе лісове озеро. Після грози вода стояла абсолютно нерухомо — темне, ідеальне дзеркало, в якому саме небо вдивлялося в себе.

Анна сповільнила Мару й зупинилася біля самого берега, де вода утворювала тиху, глибоку затоку.

Вона легко зісковзнула з сідла.

Босі ступні миттєво потонули в густому ранковому тумані. Біла холодна пара стелилася по вогкій траві, огортаючи кісточки й лоскочучи шкіру.

Анна затамувала подих.

Рухи її рук були повільними, майже ритуальними. Вона розв’язала тонкі тасьми сукні й дозволила довгій лляній тканині м’яко сповзти до ніг — просто на вологий зелений мох.

Шкіра вкрилася дрібними мурашками від різкого ранкового холоду.

Анна повільно озирнулася на стіну прадавнього лісу, вслухаючись у глибоку, живу тишу Карпат.

Жодного звуку.

Село ще спало за пагорбом, заховане за пеленою світанку.

«Мене ніхто тут не побачить», — тихо й упевнено пронеслося в її думках.

Вона зробила крок уперед.

Туман біля ніг розступився, пропускаючи її до самої води.

Анна випрямила спину, заплющила очі й легко, беззвучно пірнула в гладінь озера.

Вода виявилася дивно приємною — майже теплою. Вона лагідно обійняла її тіло, миттєво змиваючи залишки нічного збентеження, церковного ладану й солодкої втоми.

Анна випливла на поверхню, одним рухом закидаючи назад важке мокре волосся.

Над озером панував повний, чистий лісовий спокій. Ранковий туман повільно ковзав над водою, змішуючись із першими променями світанку.

Вона заплющила очі й просто плавала, дозволяючи воді забрати все, що не належало їй.