Розділ 11

Арсен

Стебла чебрецю були тонкими й пружними. Вони не слухалися його пальців, вислизали й ламалися під незвичною хваткою. Арсен намагався діяти якомога обережніше, боячись зіпсувати ту витончену лінію, яку Анна створювала кожним рухом.

Вона сиділа занадто близько.

Хлопець виразно відчував прохолодний аромат її лісового волосся, який повністю перебивав запах воску й ладану. Коли дівчина схилялася, щоб поправити стебло, її плече майже невагомо торкалося його ліктя. Шкіра під тонкою сорочкою миттєво ставала гарячою.

Світ за межами цього маленького кола свічок перестав існувати. Важкі краплі дощу гулко лупили по старому даху, надійно відрізаючи їх від усього села.

«Господи… Мене вчили строгості й канонів, а не цього.»

Мені мало б бути ніяково сидіти тут, біля Твого вівтаря, на підлозі поруч із дівчиною, якої цураються люди. Але я відчуваю лише дивний, тихий спокій. Прости мені ці думки…»

Арсен перехопив чергову гілочку м’яти, намагаючись точно повторити її рух. Його пальці знову випадково торкнулися її прохолодної долоні. Анна не відсахнулася.

Лише ледь помітно сповільнила рух, дозволяючи йому завершити сплетіння.

Храм навколо них мовчав, повільно наповнюючись соковитим гірким ароматом трав.

І вони плели цю зелену гірлянду разом — крок за кроком пов’язуючи два зовсім різні світи в один крихкий вузол. АННИ

Години танули непомітно. Важкий монотонний шум зливи за вікнами перетворився на суцільне глухе тло, яке надійно відрізало їх від усього села. Вони працювали кілька годин у повній тиші. І ця тиша дивним чином не заважала — вона була спокійною, спільною, майже рідною.

Нарешті довга квіткова гірлянда була закінчена й надійно закріплена вздовж стін. Анна відступила на крок, оглядаючи результат.

Двохсотлітній храм Святої Анни перетворився на справжній смарагдовий сад. Прадавні дерев’яні колоди дихали свіжістю лісу. Вийшло красиво.

Дуже.

— Ти змерзла, — тихо промовив Арсен зовсім поруч.

Він підхопив зі старої лавки свій светр і одним м’яким рухом накинув його дівчині на плечі. Цупка тепла тканина одразу поглинула її тендітну постать. Рукава звисали далеко за пальці.

На Анні, яка завжди ходила в довгій лляній сукні, цей чоловічий светр виглядав дивно, але неймовірно затишно. Він пахнув гірським вітром і чистим льоном.

— Нормально… — спробувала заперечити вона, сильніше загортаючись у вовну.

— У тебе руки крижані, — м’яко наполіг хлопець.

Коли вони разом поправляли останній край зелені біля іконостасу, його гарячі пальці випадково торкнулися її шкіри. Контраст виявився надто відчутним.

Арсен відійшов і сів на лавку біля стіни. Вона була старою й вузькою. Хлопець поправив неслухняне волосся, що знову впало на лоб, і підняв на неї погляд.

— Ти боїшся мене? — тихо запитав він.

— Ні, — спокійно відповіла Анна.

— Йди сюди, тут холодно, — Арсен трохи посунувся. — Сідай поруч, буде тепліше.

Дівчина на мить завагалася, а потім повільно підійшла. Поправила на собі його занадто великий светр і сіла.

Через вузьку лавку вона мимоволі щільно притиснулася до його плеча. Усередині відразу розлилося живе чисте тепло. Стало спокійно.

Надійно.

— Я не боюся, — прошепотіла вона, дивлячись на миготливі вогники свічок. — Це тобі треба мене боятися.

— Ти не відьма, — втомлено, але переконливо відповів Арсен.

— Звісно.

Тіснота лавки швидко стала незручною. За кілька хвилин Анна повільно спустилася вниз і просто сіла на соковитий трав’яний килим, яким вони густо застелили всю долівку. Сховала босі ноги під поділ сукні.

— Так зручніше, — тихо зауважила вона, вдихаючи солодкий аромат розім’ятої м’яти й чебрецю.

Арсен не став сперечатися. Слухняно спустився слідом і сів поруч просто на зелений килим.

— Я іноді влітку так сплю, — продовжила дівчина, обхопивши руками коліна крізь тканину.

— Де? — здивувався він, повернувшись до неї впівоберта.

— У лісі.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— А як же дикі звірі?

Анна відкрито повернула голову й подивилася йому прямо в очі. Куточки її губ сіпнулися в ледь помітній посмішці.

— Я ж мавка…

— Точно… — Арсен ледь помітно усміхнувся у відповідь. АННИ

Тиша в храмі стала прозорою й крихкою, розбавленою першим несміливим ранковим світлом. Було десь четверта чи п’ята година ранку, коли Анна повільно розплющила очі. Злива за вікнами нарешті вщухла, залишивши після себе лише важку прохолоду й мірний, ледь чутний капіж із даху.

Вона поворухнулася — і відразу завмерла, затамувавши подих. Усередині все спалахнуло гострим збентеженням.