Розділ 10

 Анна

Години танули непомітно. Важкий монотонний шум зливи за вікнами перетворився на суцільне глухе тло, вібрація якого ледь відчутно віддавалася в дошках під ногами, надійно відрізаючи їх від усього села. Вони працювали кілька годин у повній тиші. І ця тиша дивним чином не заважала — вона густішала, обволікала шкіру, ставала спільною, майже рідною. Від довгого сидіння на долівці трохи нили м'язи спини, а пучки пальців злегка пощипувало від в'їдливого, липкого соку чебрецю.

Нарешті довга квіткова гірлянда була закінчена й надійно закріплена вздовж потемнілих стін. Анна відступила на крок — босі п'яти торкнулися вільної від трав, льодяної дошки, від чого по литках миттєво побігли дрібні мурашки. Вона глибоко вдихнула, наповнюючи легені вогким повітрям.

Двохсотлітній храм Святої Анни перетворився на справжній смарагдовий сад. Прадавні дерев’яні колоди дихали вологою свіжістю лісу.

Вийшло красиво. Дуже.

— Ти змерзла, — тихо промовив Арсен зовсім поруч. Його низький голос вібрував десь над самим вухом, змусивши дрібні волоски на її шиї стати дибки.

Він підхопив зі старої лавки свій светр і одним м’яким рухом накинув його їй на плечі. Цупка, важка тканина, що ще зберігала його живе тепло, одразу поглинула її тендітну постать. Анна мимоволі зіщулилася під цією несподіваною фізичною вагою. Рукави звисали далеко за змерзлі пальці.

На ній, яка завжди ходила в тонкій лляній сукні, цей грубий чоловічий светр виглядав дивно, але неймовірно затишно. Він гостро пахнув гірським вітром, чистим льоном і ще чимось ледь вловимим, суто чоловічим, від чого тепло миттєво розлилося по грудях.

— Нормально… — спробувала заперечити Анна, хоча плечі дрібно тремтіли, і вона рефлекторно сильніше загорнулася в чужу вовну, ховаючи ніс у комір.

— У тебе руки крижані, — м’яко наполіг хлопець.

Пів години тому, коли вони разом поправляли останній край зелені біля іконостасу, його гарячі, тверді пальці випадково ковзнули по її зап'ястю. Цей короткий дотик буквально обпік шкіру, залишивши після себе пульсуючий слід. Контраст виявився надто різким і відчутним.

Арсен відійшов і сів на лавку біля стіни. Старе дерево глухо скрипнуло під вагою його тіла. Лава була надто вузькою. Хлопець звичним рухом поправив густе, неслухняне волосся, що знову впало на лоб, і повільно підняв на неї погляд. У цій мовчанці було більше нерозгаданої напруги, ніж у грозі за вікном. Він дивився довго, мовчки вивчаючи кожну лінію її обличчя.

— Ти боїшся мене? — тихо запитав він.

— Ні, — Анна витримала цей погляд, хоча всередині все стиснулося в тугий вузол.

— Йди сюди, тут холодно, — Арсен трохи посунувся. Тканина його штанів ледь чутно шурхнула по дереву. — Сідай поруч, буде тепліше.

Анна на мить завагалася. Кров прилила до щік, кінчики вух почало злегка пекти. А потім повільно підійшла, підібравши важкі поли светра, і сіла.

Через вузьку лавку їй довелося мимоволі щільно притиснутися до його плеча. Його твердий м'яз напружився під тканиною сорочки, але він не відсторонився. Від цього тісного фізичного контакту всередині відразу розлилося живе тепло, витісняючи сирість храму. М'язи її спини, досі зведені від холоду, повільно розслабилися.

Стало спокійно. Надійно.

— Я не боюся, — прошепотіла вона, не повертаючи голови, дивлячись лише на миготливі, розмиті вогники свічок. Їхні вдихи майже синхронізувалися. — Це тобі треба мене боятися.

— Ти не відьма, — втомлено, але переконливо відповів Арсен. Відчувалося, як під час розмови ледь вібрують його груди.

— Звісно.

Тіснота твердої лавки швидко стала незручною, гострі краї дощок почали боляче врізатися в стегна. За кілька хвилин Анна повільно, намагаючись не робити різких рухів, зісковзнула вниз і просто сіла на товстий, пружинистий трав’яний килим, яким вони густо застелили всю долівку. Сховала закляклі босі ноги під теплий поділ.

— Так зручніше, — тихо зауважила вона, заплющуючи очі й вдихаючи густий, солодкий аромат розім’ятої її вагою м’яти й чебрецю.

Арсен не став сперечатися. Його висока постать безшумно зсунулася слідом — стебла глухо хруснули, коли він сів поруч просто на зелений килим, схрестивши довгі ноги.

— Я іноді влітку так сплю, — продовжила Анна, щільно обхопивши руками коліна крізь грубу вовну светра.

— Де? — здивувався він. Вона відчула зміну температури повітря, коли він повернувся до неї впівоберта — його тінь закрила частину світла від свічок.

— У лісі.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— А як же дикі звірі?

Анна повільно, відкрито повернула голову й подивилася йому просто в очі. У цьому довгому, важкому погляді мовчки спалахнула іскриста, ледь вловима таємниця. Жодних зайвих слів — лише натягнута, як тятива, тиша, у якій чулося биття двох пульсів. Куточки її губ сіпнулися, повільно розтягуючись у ледь помітній посмішці.

— Я ж мавка…

— Точно… — Арсен ледь помітно усміхнувся у відповідь. Його очі потеплішали, а між ними знову повисло те саме густе, несказане тяжіння, яке змушувало дихати трохи частіше.

Тиша в храмі стала прозорою й крихкою, розбавленою першим несміливим ранковим світлом. Було десь четверта чи п’ята година ранку, коли Анна повільно розплющила очі. Злива за вікнами нарешті вщухла, залишивши після себе лише важку прохолоду й мірний, ледь чутний капіж із даху.

Вона поворухнулася — і відразу завмерла, затамувавши подих.

Усередині все спалахнуло гострим збентеженням.

Арсен спав поруч, просто на застеленій чебрецем долівці, підклавши одну руку під голову. Його друга рука — гаряча й важка — уві сні міцно обіймала її за плечі. Анна лежала фактично на його грудях, відчуваючи крізь тонку сорочку рівні сильні удари серця. 

Тривожне хвилювання миттєво скувало тіло.

Що, як він прокинеться просто зараз?

Що, як важкі дубові двері раптом відчиняться і до храму зайде його батько?