Розділ 9

Анна

Він сів поруч. Просто на тверду дерев’яну долівку, густо вкриту запашним, прохолодним килимом свіжої лепехи й чебрецю. Відстань між ними раптово скоротилася до кількох сантиметрів. Повітря миттєво згустилося; Анна виразно відчула його живе тепло і тонкий запах грози та мокрої тканини, що йшов від його сорочки. Її пальці на мить завмерли, зрадливо затремтівши, і вона міцніше стиснула соковите стебло дикої м’яти, рятуючись за цей легкий фізичний біль.

— Навчи мене, — тихо, майже пошепки попросив Арсен, невідривно дивлячись на її руки.

Анна повільно підняла голову. Їхні погляди знову зіткнулися — вони мовчали, але в цьому довгому зоровому контакті іскрило щось таке, від чого перехоплювало подих.

— Що? — видихнула вона.

— Плести.

Його світлі очі в м’якому теплому миготінні свічок зараз здавалися зовсім темними, бездонними.

— Навіщо?

— Просто... — Арсен ледь помітно знизав плечима й повільно відвів погляд.

Анна промовчала, лише повільно втягнула носом повітря, у якому зараз густо переплелися терпкість трав і його власний, чистий запах.

Слово «мавка», яке він вимовив хвилину тому, досі тихо, наче далекий храмовий дзвін, відлунювало десь глибоко всередині. Воно лягло в душу дивно спокійно, майже цілюще, ніби прохолодна вода на свіжу рану. Хлопець не став заперечувати її природу, не намагався втиснути її в рамки й довести, що вона «звичайна». Він просто прийняв її такою — дивною, незрозумілою, лісовою й до неможливості вільною.

Вона знову опустила погляд на розсипане зелене зілля, ховаючись від його штормових очей, але перед внутрішнім зором несподівано, гостро й недоречно виринув інший образ.

Марія. Перша красуня села. Палка, чорнява, засмагла на гірському сонці, з важкими темними очима, які звикли стріляти прицільно й могли звести з розуму будь-кого. Кожної неділі Марія приходила до цієї самої церкви в найкращому, щедро вишитому вбранні, залишаючи по собі шлейф солодких пахощів, і постійно, майже нав'язливо намагалася привернути його увагу. Вона була яскравою. Гучною. Зрозумілою світу.

«Чому я думаю про неї саме зараз?..» — гарячково промайнуло в голові, поки пальці нервово, до хрускоту ламали тендітну гілочку м'яти.

«До чого тут Марія, коли навколо лише гроза, темрява й він?»

Це був дивний, колючий спазм — чи то ревнощів, чи то власної невпевненості. Анна зовсім не чекала його появи. І цей присмак гірчив на язиці сильніше за полин.

Вона зробила глибокий, трохи тремтячий вдих, намагаючись відігнати непрохані думки, й обережно, самими кінчиками пальців вклала в його великі чисті долоні кілька гнучких, ворсистих стебел чебрецю.

Гаряча шкіра хлопця знову обпекла її прохолодну долоню.

Це був надзвичайно короткий дотик, але він пройшов крізь неї тонким, магнетичним струмом, від якого дрібні волоски на руках стали дибки, а серце забилося десь у самому горлі.

— Тримай ось так... І переплітай, — тихо, майже одними губами прошепотіла Анна.

Вона схилилася трохи ближче, відчуваючи тепло, що йшло від його тіла.

Світ навколо остаточно розчинився, звузившись до цього маленького клаптика дерев'яної підлоги під монотонний шум лютої зливи за вікнами.

Анна сиділа зовсім поруч, заворожено спостерігаючи, як його довгі пальці — ті самі пальці, що зазвичай гортали стародавні книги й важкі храмові служебники, — тепер невміло, обережно, але напрочуд старанно переплітали зелену лісову гірлянду.

У цьому контрасті крилося щось настільки правильне й особисте, що їй боялося навіть кліпнути, аби не зруйнувати мить.

Арсен

Стебла чебрецю були тонкими й пружними. Вони не слухалися його пальців, вислизали й ламалися під незвичною хваткою. Арсен намагався діяти якомога обережніше, боячись зіпсувати ту витончену лінію, яку Анна створювала кожним рухом.

Вона сиділа занадто близько.

Він виразно відчував прохолодний аромат її лісового волосся, який повністю перебивав запах воску й ладану. Коли дівчина схилялася, щоб поправити стебло, її плече майже невагомо торкалося його ліктя. Шкіра під тонкою сорочкою миттєво ставала гарячою.

Світ за межами цього маленького кола свічок перестав існувати. Важкі краплі дощу гулко лупили по старому даху, надійно відрізаючи їх від усього села.

«Господи… Мене вчили строгості й канонів, а не цього.

Мені мало б бути ніяково сидіти тут, біля Твого вівтаря, на підлозі поруч із дівчиною, якої цураються люди. Але я відчуваю лише дивний, тихий спокій. Прости мені ці думки…»

Він перехопив чергову гілочку м’яти, намагаючись точно повторити її рух. Його пальці знову випадково торкнулися її прохолодної долоні.

Анна не відсахнулася.

Лише ледь помітно сповільнила рух, дозволяючи йому завершити сплетіння.

Храм навколо них мовчав, повільно наповнюючись соковитим гірким ароматом трав.

І вони плели цю зелену гірлянду разом — крок за кроком пов’язуючи два зовсім різні світи в один крихкий вузол.