Розділ 8

Анна

Вона підійшла до важких полотняних вузлів, які Арсен уже встиг розв’язати на долівці. Спокійно опустилася навколішки — жорстке, вичовгане поколіннями дерево злегка дряпнуло голу шкіру — і на повні груди вдихнула густий, до запаморочення чистий аромат дикої м’яти, чебрецю та солодкої лепехи. Зелений сік ледь липнув до пучок, холодив шкіру, поки пальці працювали напрочуд спритно. Анна швидко й точно збирала пружні, вогкі стебла в тугі акуратні букети для прикрашання потемнілих стін.

— Дякую, — тихо промовила вона в саму гущавину трав, не підводячи голови.

Арсен нічого не відповів.

Ця його здатність мовчати там, де інші починали б сипати словами, чомусь зовсім її не дратувала. Навпаки. Поруч із ним не виникало потреби заповнювати тишу розмовами. У храмі було чути лише шелестіння трав та далекий глухий гуркіт грози за товстими брусовими стінами.

І все ж вона відчувала його погляд. Уважний. Теплий. Від цього шкіра під тонким льоном ніби нагрівалася.

— Ти схожа на панночку, — несподівано пролунав його низький голос із напівтемряви.

Анна завмерла.

Повільно підняла голову.

Арсен стояв біля солеї з оберемком кленового гілля в руках. Світло свічок ковзало його обличчям, роблячи риси ще гострішими. Світлі очі здавалися майже срібними.

— Що? — перепитала вона.

— Забудь... — одразу відповів він і відвів погляд.

Анна ледь чутно гмикнула.

Куточки її губ самі поповзли вгору.

— О ні. Дуже влучне порівняння.

Вона випрямилася й обтрусила долоні від зеленого соку.

— Сподіваюся, до перших півнів ти будеш у повному порядку, семінаристе.

Арсен завмер лише на мить, а потім розсміявся.

Його сміх виявився напрочуд теплим. Він легко прокотився під дерев’яними склепіннями храму, розбивши напругу, яка стояла між ними від самої зустрічі на лісовій стежці.

Анна сама ледь стримала усмішку.

— Як ти здогадалася, про що саме я говорив? — запитав він.

— Я тебе здивую, — відповіла вона, підводячись на ноги. — Але я ходила до школи й, уявляєш, навіть умію читати.

Вона підхопила великий запашний оберемок трав і рушила до протилежного кутка храму.

«Панночка, значить... Із Гоголя. Ідеально», — майнуло в її голові.

Анна сховала посмішку за снопом зелені.

Ну а що ти хотіла?

Відьма є відьма.

Дощ за товстими брусовими стінами храму лютував дедалі сильніше, перетворюючись на суцільну водяну стіну. Важкі, крижані краплі з розгону лупили по старому ґонтовому даху, заповнюючи простір глухим, монотонним, майже гіпнотичним шумом. Злива явно затягувалася на всю ніч, відрізаючи їх від решти світу.

Анна повільно опустилася просто на прохолодну дерев’яну долівку, сховавши змерзлі босі ноги під широким подолом лляної сукні. Руки, на яких усе ще залишався липкий, гіркуватий слід полину, впевнено потягнулися до наступного, ще не зворушеного клунка з лісовим зіллям. Від нього тягнуло вологою землею й нестримним вітром.

— Що ти будеш робити? — несподівано пролунав із напівтемряви глибокий голос Арсена. Звук відбився від стін, проникаючи кудись під шкіру.

Хлопець зупинився неподалік. Його висока постать у вільній білій сорочці чітко, майже примарно виділялася на тлі тьмяного золота іконостасу. Він дивився мовчки, але в цій тиші між ними відразу виникла густа, тягуча напруга.

— Сплету гірлянду. З трав, — відповіла Анна, спритно перебираючи пальцями гнучкі, ворсисті стебла дикого чебрецю. Їхній гострий, свіжий аромат миттєво заповнював легені. — Все одно до ранку доведеться сидіти. Злива не пустить.

Анна на мить завагалася. Між ними знову зависла та сама щільна, небезпечна тиша, у якій вона гостро вловила в ньому дивну втому, що змішалася з прихованою напругою.

— Йди, — тихо додала вона, свідомо не піднімаючи погляду й ховаючись за роботою. — Я залишуся тут. А зранку піду.

Арсен не відповів. Він мовчки поклав важкий оберемок кленового гілля на почорнілу лаву. Його кроки по встеленій травами підлозі були майже беззвучними — стебла лише м'яко пружинили під чобітьми, — але повітря між ними миттєво натягнулося, задзвеніло, як струна. Хлопець підійшов ближче й зупинився за два кроки від неї. Анна відчувала, як він дивиться на неї зверху вниз, і від цього важкого погляду її серце на мить збилося з ритму.

— І ти думаєш, я залишу тебе тут саму? — у його голосі прозвучала низька, дуже тверда впевненість, від якої війнуло несподіваним захистом.

Анна ледь помітно знизала плечима, хоча всередині все стиснулося. Пальці продовжували механічно, майже гарячково переплітати соковиту зелень, залишаючи на шкірі зеленуваті плями соку.

— Хвилюєшся за храм? — запитала вона з легкою, захисною іронією, вперто не піднімаючи очей, боячись зустрітися з його поглядом.

— Не хвилююся, — коротко й глухо відповів він.

Хлопець тихо, протяжно зітхнув. Краєм ока Анна помітила, як його довгі пальці мимоволі стиснулися, а на вилицях заграли жовна, видаючи внутрішню боротьбу. Тиша знову стала щільною, сповненою несказаних слів, що рвалися назовні.

— Вибач, — дуже тихо промовив Арсен у напівтемряву під німим дерев'яним склепінням.

— За що? — Анна нарешті зупинила руки. Жорстке стебло боляче вп'ялося в долоню, але голови вона не підняла.

— Ти не панночка.

Анна повільно перевела погляд угору, зустрічаючись із його очима, і звичним рухом закинула назад пасмо розпатланого волосся. Арсен ледь помітно знизав широкими плечима й поправив густе, неслухняне волосся, що знову впало йому на лоб.

Його погляд обпікав.

— А хто? — тихо запитала вона, ледь ворушачи губами.

— Лісова мавка? — слова м'яко зависли в теплому миготінні свічок, змішуючись із терпким запахом воску й трав.

Анна тонко посміхнулася. Скляна напруга в грудях розбилася, залишаючи після себе щось тепле й щемке.

— Я звикла бути відьмою, — прошепотіла вона, спрагло ловлячи кожну, навіть найтоншу вібрацію його голосу в цій тиші.