Розділ 8

Анна

Вони ступили всередину.

Темрява храму була густою, майже дотиковою. Вона пахла старою сухою брусою, столітнім воском, ладаном і холодом, що осів у стінах за довгі десятиліття. Анна зробила обережний крок уперед і на мить завмерла.

Замість того щоб вести вгору, до молитовної зали, дерев’яні сходи під босими ступнями круто пішли вниз. Це виглядало дивно. Навіть тривожно.

Ніби церква не просто стояла на горі, а ховалася під землею, прагнучи злитися з карпатськими надрами, із самим корінням гір.

Суцільна сутінь замкнулася навколо них, ковтаючи силуети. Анна мимоволі затамувала подих. По шкірі пробіг гострий холодок. Вона ніколи не боялася ночі.

Спокійно ходила навпомацки найвіддаленішими лісовими стежками, де між чорними стовбурами гуляв лише дикий вітер, і почувалася там у безпеці. Але тут, у цьому замкненому просторі прадавніх людських молитов, їй було не по собі. Моторошно. Неприємно. Стіни ніби дихали важкою гнітючою тишею, яка стискала груди й не давала зробити повний вдих.

Арсен відчув її миттєве заціпеніння. Ледь помітне тремтіння прохолодних пальців одразу передалося йому. Він не зупинився й не відпустив її руки.

Натомість його велика гаряча долоня лише стиснула її міцніше — упевнено, майже захисно.

Цей короткий мовчазний жест подіяв сильніше за будь-які слова. Тепло його довгих пальців повільно прогнало липку тривогу, повертаючи відчуття дивного спокою.

І світ раптом звузився до однієї-єдиної точки — до його руки, яка вела її крізь чужу холодну темряву.

Вони пройшли крізь короткий, гнітючий тунель темряви, і простір попереду раптом розступився. Анна затамувала подих, повільно озираючись. Тут було зовсім інакше.

Велична тиша старого храму вже не здавалася ворожою. Високі дерев’яні склепіння губилися десь у сутінках угорі, а зі стін м’яко й тужно дивилися лики стародавніх ікон, омиті століттями молитов і свічкового диму.

Раптом крізь вузькі високі вікна спалахнуло дике світло. Блискавка вдарила кілька разів поспіль, на мить вихопивши з темряви золото іконостасу та великі оберемки зеленого гілля, які вже встигли привезти хлопці.

За секунду храм здригнувся від потужного глухого грому.

— Я запалю свічки, — спокійно мовив Арсен, повільно відпускаючи її руку. Тепло його долоні ще довго залишалося на її шкірі. — Якщо почнеться справжня гроза, тут стане зовсім темно. Анна провела поглядом його світлу постать.

— Я допоможу. Можна? — тихо запитала вона, ступивши на крок ближче.

Арсен зупинився біля великого свічника й повернувся. У його світлих очах мигнуло щось м’яке й чисте.

— А чому ні? Дівчина ледь помітно стиснула пальці.

— Ну… я кілька років тому вже намагалася сюди зайти, — її голос пролунав ледь чутно під високим склепінням. — Тоді тут служив отець Олександр. Він навіть свічку запалити мені не дозволив. Просто прогнав із порогу. З того часу я сюди більше не приходила.

Вона відвела погляд і подивилася ліворуч. Там, у м’яких сутінках, висіла велика ікона Святої Марії, а поруч — Святої Анни. Її покровительки, чиє ім’я носив цей старий двохсотлітній храм.

— Моя мама завжди ходила сюди, — тихо додала дівчина. Жилка на її шиї ледь помітно здригнулася. Арсен нічого не відповів. Не став розпитувати.

Натомість просто підійшов ближче, дістав із кишені маленьку коробку сірників і обережно вклав її в долоню Анни. Його довгі чисті пальці на мить торкнулися її прохолодної шкіри, залишивши гарячий слід.

— Можеш сама обрати, з чого почати, — м’яко сказав він.

Хлопець розвернувся й спокійно пішов у глибшу частину храму — розкладати важкі вузли із запашною лісовою травою. Анна залишилася стояти посеред великої зали.

Гроза за вікнами знову спалахнула сліпучим світлом, а в її руках була лише маленька коробка сірників.