Розділ 7

АННА

Вона не озиралася. Мара йшла впевнено, мірно погойдуючись у такт крокам. Лісова прохолода м’яко гладила босі ноги дівчини, а довга лляна сукня тихо шелестіла об теплі боки кобили. Анна тримала спину рівно, хоча шкірою відчувала: хлопець із грозовими очима рушив слідом.

«Значить, це син священника…» Від цієї думки в грудях озвався дивний, глухий щем.

Звісно, вона знала, хто він. Сільські дівчата вже кілька днів пошепки перемивали йому кісточки біля криниці, а люди, які приходили до бабусі Афії за настоями, часто згадували нових мешканців плебанії. Рік тому в селі все змінилося.

Приїхав новий панотець — суворий, мов карпатський камінь. Приїхав із сином.

Його жінка… люди балакали різне. Шепотілися, ніби вона серед білого дня пішла до стрімкої гірської річки й просто втопилася. Селом котилися липкі чутки, у яких потай звинувачували сувору вдачу священника. Але Анна лише подумки хитала головою.Хіба можна так легко звинувачувати людину в чужому горі? Від нерозуміння, від нудьги, від бажання мати нову плітку для вечірніх розмов? Чужий біль не мав ставати чиєюсь забавою. Анна глибоко й тихо зітхнула, піднімаючи голову вгору.

— Здається, буде дощ, — ледь чутно прошепотіла вона, вдивляючись у безмежне небо над верхівками смерек.

Синява на горизонті ставала дедалі важчою й густішою, обіцяючи швидку зливу.

Дівчина перевела погляд униз, туди, де лісова стежка збігала до сільської околиці. Біля самого роздоріжжя Юрась із Йосипом тягнули великий, доверху навантажений віз. Звичайна зелень — оберемки кленового та липового гілля.

А от важкі вузли, що зараз порипували на спинах їхніх коней, ховали в собі особливе зілля. Дику м’яту, чебрець і гіркий полин бабуся збирала на далеких галявинах спеціально для храму. Гарний буде храм. Справжній смарагдовий сад.

М’який тупіт копит позаду змусив її миттєво напружитися. Гнідий кінь порівнявся з Марою, і Арсен опинився зовсім поруч.

Його присутність знову дивно звузила весь світ навколо них до однієї вузької лісової стежки.

— Ти ніколи не приходиш на службу? — запитав він, тримаючи повіддя довгими чистими пальцями. Голос звучав спокійно, але в ньому відчувався прихований інтерес.

Анна злегка повернула голову, дивлячись на його строгий профіль.

— Ні. Навіщо? — коротко й прохолодно відповіла вона.

Дівчина ледь помітно стиснула пальцями шкіряний повідець, внутрішньо готуючись.

Вона чекала, що цей чистий семінарист у білій сорочці зараз образиться, насупиться або, як часто робив його батько, почне читати довгу лекцію про гріх, канони й істинну віру.

Арсен не поворухнувся. Його строгі плечі під простою лляною сорочкою залишалися спокійними, хоча кінь під ним ледь помітно переступав з ноги на ногу. Він повільно підняв погляд від лісової стежки вгору — туди, де крізь верхівки смерек відкривалося безмежне карпатське небо.

— Щоб почути Його, — тихо мовив хлопець.

У голосі не було ні батьківської суворості, ні церковних догм, ні звичного бажання повчати. Тон звучав дивно спокійно й чисто, наче сам ліс говорив разом із ним. Анна ледь примружилася. Звісно. Зараз буде про Бога.

— Ти про кого? — запитала вона, уважно дивлячись на його строгий профіль.

Арсен повернув голову. Куточки його губ ледь зворухнулися в тонкій, майже невловимій посмішці. Світлі очі — кольору неба перед грозою — дивилися на неї спокійно й уважно.

— Я про колокол. Про дзвони, — тихо пояснив він і злегка кивнув у бік сільського пагорба. — Їхній мідний звук тут, у горах, заповнює весь простір. Він звучить інакше… чистіше. Арсен на мить замовк, не відводячи погляду.

— А ти про що подумала? Слова зависли між ними в прохолодному лісовому повітрі.

Анна відчула, як горло раптом стиснув дивний спазм. Пальці на шкіряному повідці мимоволі напружилися, сильніше впиваючись у вологу кінську гриву. Вона зовсім не чекала такої відповіді. Дівчина промовчала. Не знайшла, що сказати.

Лише опустила погляд на полотняні вузли з травами, намагаючись приховати тепло, яке несподівано піднялося до щік.

Хлопець лише плавно перехопив шкіряні повіддя, злегка притримав гнідого й вирівняв його хід із неквапливим кроком Мари. Він залишався поруч. Вони рушили лісовою стежкою разом — пліч-о-пліч.

Анна мовчки дивилася вперед, але шкірою відчувала кожен його рух. Світло вечірнього сонця м’яко ковзало по його білій сорочці, яка витонченою світлою лінією виділялася серед сизого лісового туману. Коні йшли мірно, їхні підкови глухо стукали по вогкому, м’якому хвойному килиму, наче відлічували секунди перед грозою.

Попереду, крізь верхівки прадавніх смерек, уже відкривалася сільська околиця. Над нею велично підносилася стара дерев’яна дзвіниця. Її строгий силует чітко виділявся на тлі важкого, тривожного синього неба. Там, у зачиненому храмі, їх чекала робота — крок за кроком перетворити холодні стіни на святковий смарагдовий сад до завтрашньої Трійці.

Внутрішня напруга в грудях дівчини повільно спадала, залишаючи після себе красиву, несподівану тугу. Вона крадькома перевела погляд на його спокійний, строгий профіль.