Розділ 7

Арсен

Різкий шурхіт сухої трави. Жорстке полотно вузла нарешті піддалося його пальцям, і на дерев'яну долівку храму з шелестом хлинув густий, прохолодний аромат розім'ятого чебрецю, дикої м'яти й вологої лепехи. Цей свіжий, лісовий дух миттєво змішався з важким запахом столітнього ладану, створюючи запаморочливий, трохи дикий контраст.

Арсен діяв повільно, розправляючи соковиті, гнучкі стебла по старій рипучій підлозі. Їхній гіркий сік ледь липнув до шкіри, але долоні все ще виразно пам'ятали інше — тендітне тепло її прохолодних пальців. Серце билося розмірено, але надто сильно. Кожен удар відлунював десь під самими ребрами, віддаючись глухою пульсацією у скронях.

Він завмер з оберемком трав у руках і повернувся впівоберта.

У глибокій чорній частині храму раптом спалахнув перший маленький вогник. Сухий чирк сірника пролунав гучніше за грім надворі й вихопив із сутінків її тонкий силует.

Світло тонкої воскової свічки затремтіло, м'яко лягаючи на її обличчя, висвічуючи ніжний вигин шиї та крихкі ключиці під простою тканиною. Довга лляна сукня важкими м'якими складками струменіла до самої підлоги, зливаючись унизу з густими тінями. Трохи розпатлане від вітру волосся, наче корона з темного лісового золота, ловило кожну іскру, сяючи в напівтемряві.

Вона рухалася невагомо. Її босі ступні безшумно торкалися холодних дощок.

Спокійно. Природно. Наче була невід'ємною частиною цього старого храму.

Вона сказала, що її колись прогнали звідси. Прогнали, бо була «не такою». Бо село до нестями боялося темної лісової тиші, міцного духу бабусиних трав і цих її незбагненних, бездонних очей.

Але зараз, дивлячись на неї крізь хиткі сутінки, Арсен бачив зовсім інше.

Анна виглядала тут неймовірно гармонійно — у рази природніше й справжніше за багатьох людей, які щонеділі приходили до храму. Від неї пахло дощем, озоном і свободою.

А вона просто стояла боса на злизаних часом двохсотлітніх дошках, і сувора церква Святої Анни мовчазно приймала її, як свою. Так само, як Карпати приймають сизі тумани, крижані дощі й дику заповідну хвою.

«Господи... прости мені ці думки...» — подумки прошепотів Арсен, відчуваючи, як пальці самі собою стискаються на жмені полину.

Але відвести погляд він не міг.

Замість прийдешньої Трійці й святої літургії він зараз бачив лише її — крихке живе світло серед густої чорноти.

Вона не відьма.

Вона — дика, небезпечно чиста тиша цих прадавніх гір.

І чомусь думка про те, що колись її могли вигнати звідси, раптом здалася йому неправильною. Майже болючою.

Нова блискавка сліпуче-біло розрізала вузьке вікно, кинувши різку довгу тінь її постаті просто на тьмяне золото іконостасу. Храм знову здригнувся. Масивні дерев'яні балки глухо застогнали від гуркоту грому, що вібрував у самій підлозі під його чоботами.

Анна навіть не здригнулася. Вона лише спокійно, плавним порухом руки піднесла маленький вогонь до наступного гніту.

Арсен повільно випрямився, механічно стискаючи в руках грубе полотно наступного вузла. Густа, незвідана напруга в грудях розливалася гарячою, солодкою тяжкістю.

За товстими брусовими стінами злива тільки набирала сили, обрушуючи на дах важкі краплі.

Але тут, у цій замкненій, красивій, наелектризованій тиші, пропахлій воском, старим деревом і гірким зелом, час ніби сповільнив свій хід.

І чомусь Арсенові зовсім не хотілося, щоб ця мить закінчувалася.

Останній ґніт спалахнув м’яким золотим вогником, тихо засичавши від зустрічі з вогнем. Анна повільно задула сірник — у повітря звився тонкий сизий димок із різким, гірким присмаком сірки — і опустила руку.

Храм ніби тихо зітхнув і ожив.

Порожній, вистуджений простір миттєво наповнився теплим, густим і миготливим сяйвом. Воно визолотило старі дошки й м’яко розгладило гнітючі, колючі сутінки, розігнавши їх по найтемніших кутках