Розділ 6

Ліс поступово розступився, виштовхуючи їх на відкритий простір пагорба. Вітер тут гуляв вільніше, різко шарпаючи поділ її лляної сукні й приносячи перші, ще дрібні й холодні краплі дощу. Вони важко розбивалися об суху землю, миттєво здіймаючи в повітря різкий, терпкий запах мокрого пилу та прим'ятої трави.

Вони зупинилися біля темної дерев'яної огорожі. Стара дзвіниця височіла над ними, наче похмурий мовчазний вартовий, її чорний силует врізався в свинцеві хмари.

Арсен першим спішився. Його чоботи з глухим стукотом торкнулися землі. Він повільно, не роблячи різких рухів, закріпив повіддя свого гнідого й так само неквапливо підійшов до Мари.

Анна саме збиралася зіслизнути зі спини кобили, коли хлопець опинився зовсім поруч.

Він не сказав ні слова.

Лише мовчки простягнув руку.

У цій раптовій тиші, що нависла між ними всупереч шуму вітру, крилося щось гостре й незвідане. Це була та сама небезпечна, густа напруга, коли жодні слова не потрібні, а погляди важать більше за будь-які розмови.

Анна на мить завмерла, дивлячись у його потемнілі, штормові очі, перш ніж повільно вкласти свої змерзлі пальці в його розкриту долоню.

Його шкіра виявилася несподівано гарячою й злегка шорсткою.

Арсен плавно допоміг їй спуститися. Босі ноги Анни торкнулися прохолодної землі, але він не випустив її руки.

Вони стояли надто близько одне до одного.

У повітрі виразно змішалися запахи гіркого полину, що його вже розвантажували біля входу, кінського жару та його власного чистого тепла.

Арсен лише ледь помітно потягнув її за собою до масивних, окутих тьмяним залізом дверей храму.

Вони протяжно, по-старечому застогнали, піддаючись його зусиллю.

Вони ступили всередину.

Темрява храму була густою, майже дотиковою. Вона пахла старою сухою брусою, столітнім воском, ладаном і тим особливим сирим холодом, що глибоко осів у стінах за довгі десятиліття.

Анна зробила обережний крок уперед і на мить завмерла, прислухаючись до луни власних кроків.

Замість того щоб вести вгору, до світлої молитовної зали, широкі дерев'яні сходи під її босими ступнями круто йшли вниз.

Це виглядало дивно.

Навіть тривожно.

Ніби церква не просто стояла на горі, а ховалася під землею, прагнучи злитися з карпатськими надрами, із самим чорним корінням гір.

Суцільна сутінь миттєво замкнулася навколо них, нещадно ковтаючи силуети.

Анна мимоволі затамувала подих.

По шкірі пробіг гострий колючий холодок.

Вона ніколи не боялася ночі.

Спокійно ходила навпомацки найвіддаленішими лісовими стежками, де між чорними стовбурами гуляв лише дикий вітер і кричали нічні птахи, і завжди почувалася там у безпеці.

Але тут, у цьому сліпому, замкненому просторі прадавніх людських молитов, їй було не по собі.

Моторошно. Неприємно.

Стіни ніби дихали важкою гнітючою тишею, яка фізично стискала груди й не давала зробити повний, вільний вдих.

Арсен відчув її миттєве заціпеніння. Ледь помітне тремтіння прохолодних пальців одразу передалося йому в цій глухій темряві.

Він не зупинився й не відпустив її руки.

Натомість його велика гаряча долоня лише стиснула її міцніше — упевнено, надійно, майже захисно.

Цей короткий мовчазний жест подіяв сильніше за будь-які слова.

Тепло його довгих пальців повільно проганяло липку тривогу, витісняючи холод і повертаючи відчуття дивного, крихкого спокою.

Анна сама не помітила, як перестала дослухатися до моторошної тиші старого храму, до скрипу дерева й відлуння власних кроків.

І світ раптом звузився до однієї-єдиної точки.

До його гарячої руки, яка вела її крізь чужу холодну темряву.

Вони пройшли крізь короткий гнітючий тунель темряви, де луна від кроків грузла в сирих стінах, і простір попереду раптом широко розступився. Анна затамувала подих, повільно озираючись, поки очі звикали до густих сутінків.

Тут було зовсім інакше.

Велична тиша старого храму вже не здавалася ворожою — вона обволікала, наче важка оксамитова ковдра, наскрізь просякнута запахом розплавленого бджолиного воску й сухої теплої деревини. Високі дерев'яні склепіння губилися десь у недосяжній чорноті, а зі стін м'яко й тужно дивилися потемнілі лики стародавніх ікон, омиті століттями чужих сліз, тихих молитов і свічкового диму.

Раптом крізь вузькі заґратовані вікна спалахнуло дике сліпуче світло.

Блискавка розірвала небо кілька разів поспіль, різкими спалахами вихопивши з темряви тьмяне золото іконостасу та великі вологі оберемки зеленого гілля, які вже встигли привезти хлопці. Запах свіжого кленового листя раптом уплівся в густі церковні пахощі, роблячи повітря вогким і пряним.

За мить підлога під ногами здригнулася.

Гуркіт грому важко покотився з гір, і старий храм глухо відгукнувся йому всім своїм дерев'яним тілом.

— Я запалю свічки, — спокійно мовив Арсен, наче за стінами не шаленіла буря.

Його пальці повільно, ніби неохоче, розтиснулися, відпускаючи її руку. Тепло його долоні ще довго жило на її шкірі ледь відчутним слідом.

— Якщо почнеться справжня гроза, тут стане зовсім темно.

Анна провела поглядом його світлу сорочку, що чітко виділялася в напівтемряві.

— Я допоможу. Можна? — тихо запитала вона.

Арсен зупинився біля великого почорнілого свічника й обернувся. У його світлих очах, що зловили відблиск нової блискавки, мигнуло щось напрочуд м'яке.

— А чому ні?

Його голос пролунав тепло й спокійно.

Анна ледь помітно стиснула пальці в кулаки, ховаючи їх у складках лляної сукні.

— Ну... я кілька років тому вже намагалася сюди зайти, — тихо промовила вона. — Тоді тут служив отець Олександр. Він навіть свічку запалити мені не дозволив. Просто прогнав із порогу. З того часу я сюди більше не приходила.

По спині знову пробіг холодок того давнього дня.

Анна відвела погляд.