Розділ 5

Анна

Вона не озиралася. Мара йшла впевнено, мірно погойдуючись у такт крокам, а під її копитами глухо потріскувала суха глиця. Лісова прохолода м'яко гладила її босі ноги, залишаючи на шкірі прохолодні краплини роси. Довга лляна сукня тихо шелестіла об теплі, злегка спітнілі боки кобили, і в повітрі вже висів терпкий запах вогкої землі та соснової живиці. Анна тримала спину рівно, хоча кожною клітинкою відчувала: хлопець із грозовими очима рушив слідом. Його погляд буквально палив між лопатками.

«Значить, це син священника...» — подумала вона. Від цієї думки в грудях озвався дивний, глухий щем, ніби серце на мить спіткнулося об ребра, перехопивши подих.

Звісно, вона знала, хто він. Сільські дівчата вже кілька днів пошепки перемивали йому кісточки біля криниці, а люди, які приходили до бабусі Афії за настоями, часто згадували нових мешканців плебанії.

Рік тому в селі все змінилося.

Приїхав новий панотець — суворий, мов карпатський камінь.

Приїхав із сином.

Його жінка... люди балакали різне. Шепотілися, ніби вона серед білого дня пішла до стрімкої гірської річки й просто втопилася. Селом котилися липкі чутки, у яких потай звинувачували сувору вдачу священника.

Але Анна лише подумки хитала головою.

Хіба можна так легко звинувачувати людину в чужому горі? Від нерозуміння, від нудьги, від бажання мати нову плітку для вечірніх розмов?

Чужий біль не мав ставати чиєюсь забавою.

Вона глибоко й тихо зітхнула, піднімаючи голову вгору. Вітер несподівано шарпнув пасма її волосся, принісши з гір різкий, холодний запах озону та мокрого каменю.

— Здається, буде дощ, — ледь чутно прошепотіла вона, вдивляючись у безмежне небо над верхівками смерек.

Десь далеко, за перевалом, глухо й протяжно буркнув перший грім. Синява на горизонті ставала дедалі важчою й густішою, нависаючи над лісом і обіцяючи швидку зливу.

Анна перевела погляд униз, туди, де лісова стежка збігала до сільської околиці. Біля самого роздоріжжя Юрась із Йосипом тягнули великий, доверху навантажений віз. Звичайна зелень — оберемки кленового та липового гілля.

А от важкі вузли, що зараз мірно порипували на спинах їхніх коней у такт крокам, ховали в собі особливе зілля. Дику м'яту, чебрець і гіркий полин бабуся збирала на далеких галявинах спеціально для храму. Навіть сюди, на пагорб, долітав їхній дурманний, терпко-пряний аромат, від якого ледь лоскотало в ніздрях.

Гарний буде храм.

Справжній смарагдовий сад.

М'який тупіт копит позаду змусив її миттєво напружитися. Усе всередині мимоволі завмерло. Гнідий кінь порівнявся з Марою, і Арсен опинився зовсім поруч. Від великої тварини пахнуло жаром і розігрітою шерстю.

Його присутність знову дивно звузила весь світ навколо них до однієї вузької лісової стежки. Вони мовчали, але ця тиша була густішою за передгроззя — вона бриніла незрозумілою, дикою напругою. Анна не дивилася на нього, та відчувала кожен його рух, кожен вдих.

— Ти ніколи не приходиш на службу? — запитав він.

Його низький голос різко розірвав лісовий гомін, пролунавши надто близько. Він тримав повіддя довгими чистими пальцями, фаланги яких ледь побіліли від напруги. Голос звучав спокійно, але в ньому відчувався прихований інтерес.

Анна злегка повернула голову, дивлячись на його строгий профіль. Повітря між ними ніби заіскрило, стало тісним і гарячим.

— Ні. Навіщо? — коротко й прохолодно відповіла вона.

Вона ледь помітно стиснула пальцями шкіряний повідець. Жорстка, волога від долонь шкіра врізалася в пальці, і Анна зосередилася на цьому відчутті, внутрішньо готуючись. Вона чекала, що цей чистий семінарист у білій сорочці, від якої ледь вловимо пахло милом і свіжістю, зараз образиться, насупиться або, як часто робив його батько, почне читати довгу лекцію про гріх, канони й істинну віру.

Та серце все одно відбивало швидкий, глухий ритм десь у самому горлі.

Арсен не поворухнувся. Його строгі плечі під простою лляною сорочкою залишалися спокійними, хоча гарячий масивний кінь під ним нервово переступав з ноги на ногу, тихо брязкаючи залізними вудилами. Хлопець повільно підняв погляд від лісової стежки вгору — туди, де крізь гострі верхівки смерек відкривалося безмежне, важке від передгроззя карпатське небо. Вітер заплутався в гіллі, відгукнувшись глухим, тривожним шумом.

— Щоб почути Його, — тихо мовив він.

У голосі не було ні батьківської суворості, ні церковних догм, ні звичного бажання повчати. Тон звучав дивно спокійно й чисто, наче сам ліс говорив разом із ним. Від цього м'якого тембру по руках Анни несподівано побігли дрібні мурашки.

Вона ледь примружилася, ховаючи за віями раптове роздратування.

Звісно. Зараз буде про Бога.

— Ти про кого? — запитала Анна, уважно дивлячись на його строгий профіль. Її голос прозвучав сухіше й різкіше, ніж хотілося б, ніби вона від чогось захищалася.

Арсен повернув голову. Куточки його губ ледь зворухнулися в тонкій, майже невловимій посмішці. Світлі очі — кольору неба перед грозою — дивилися на неї спокійно й уважно.

— Я про дзвони, — тихо пояснив він і злегка кивнув у бік сільського пагорба. — Про передзвін. Їхній мідний звук тут, у горах, заповнює весь простір. Він звучить інакше... чистіше. Від нього вібрує земля під ногами.

Арсен на мить замовк, не відводячи погляду.

— А ти про що подумала?

Слова зависли між ними в прохолодному лісовому повітрі, яке вже відверто пахло вологою землею, хвоєю та близькою бурею.

Анна відчула, як горло раптом стиснув дивний спазм. Пальці на повідці мимоволі напружилися. Волосся Мари вкололо долоню, і цей різкий фізичний дотик не дав їй остаточно розгубитися.

Вона зовсім не чекала такої відповіді.

Анна промовчала. Не знайшла, що сказати.

Лише опустила погляд на полотняні вузли з травами, від яких різко повіяло гірким полином і солодкою м'ятою, намагаючись приховати жар, який несподівано спалахнув на щоках.