Розділ 4

Анна

Гнідий кінь за парканом тихо переступив з ноги на ногу. Підкова глухо цокнула об камінь, розбиваючи заціпеніння хвилини, ніби хтось невидимий провів смичком по натягнутій струні.

Хлопець дивився на неї з висоти сідла, затамувавши подих. Його світлі очі повільно ковзали по лінії її плечей, тонкій шиї й босих ногах, що стояли в густій теплій траві. Від цього погляду по шкірі пробіг легкий, незрозумілий трепет.

— Доброго дня, — голос хлопця пролунав м'яко, з ледь помітною, майже іронічною ноткою. — Ти... справді збираєшся їхати верхи в довгій сукні? І босоніж?

Анна навіть не повернулася до нього повністю. Лише сильніше потягнула шкіряний ремінець, затягуючи вузол на спині Мари. Пальці відчули соковите тепло лепехи крізь полотно.

— Тільки не кажи, що це дивно, — перебила вона, впевнено поправляючи важкі пакунки. — Я й так постійно це чую від людей.

Арсен тихо спішився. Його кроки по вогкій траві були майже нечутними, але Анна спиною відчувала, як він наближається. Наче повітря між ними стало густішим і теплішим.

Хлопець підійшов ближче й простягнув руку до голови кобили.

Анна миттєво напружилася.

— Обережно! Вона кусається.

Вона була впевнена, що Мара зараз притисне вуха або вискалить зуби, як робила з усіма чужими. Але кобила лише тихо зафурчала й довірливо ткнулася мокрою ніздрею в його долоню.

— Я забрав, — спокійно сказав Арсен.

Він підняв руку.

На довгій чистій долоні лежав великий зелений реп'ях, який щойно заплутався в густій гриві. Пальці хлопця тримали колючку з дивною обережністю, ніби це був не бур'ян, а щось крихке й важливе.

Анна на мить заніміла, дивлячись на цю просту картину. До щік підступило ледь помітне тепло.

Вона вирівняла спину, обтрушуючи руки від сухої м'яти. Тиша між ними стала ще густішою, майже відчутною.

— Ми їдемо... — промовила вона, переводячи погляд на лісову стежку.

Арсен знову уважно оглянув її постать, затримавшись поглядом на розпатланому вітром волоссі.

— Ти справді так їдеш? — перепитав він, ніби досі не міг повірити власним очам.

— Так, — коротко відповіла Анна.

— Ти тут живеш?

Його погляд мимоволі ковзнув по старій хатині, що ховалася під смереками.

— Так. Живу.

Хлопець на мить завагався, перехопивши повіддя свого коня, а потім тихо мовив:

— А я Арсен.

Анна нарешті повернулася й подивилася йому просто в очі — світлі, чисті, кольору неба перед грозою.

Арсен.

Значить, це і є той самий син священника, про якого говорили в селі.

Куточки її губ ледь помітно здригнулися.

— А я Анна. Онучка відьми, як кажуть у селі, — вона зробила коротку паузу, уважно спостерігаючи за його реакцією. — Я звикла бути дивною.

Перш ніж Арсен устиг щось відповісти, Анна легко, одним плавним рухом перемахнула через сідло. Довга лляна сукня м'якою хвилею здійнялася в повітрі й опустилася на спину Мари. Теплі боки кобили приємно зігріли її босі ступні.

Вона торкнулася п'ятами боків кобили.

Мара слухняно рушила вперед, виходячи за стару хвіртку.

Анна поїхала лісовою стежкою просто в сизий вечірній туман, що повільно піднімався з долини.

Вона сиділа рівно й гордо.

І жодного разу не озирнулася назад.

Арсен

Сизий туман швидко ховав її світлу постать серед густих карпатських смерек. Арсен стояв посеред подвір'я, заворожений цією короткою миттю. Тихий спокій лісу м'яко огортав його плечі, змішуючись із терпким ароматом хвої та вологої землі.

Вона поїхала.

Навіть не озирнувшись.

Арсен повільно видихнув і підійшов до дерев'яного навісу, де залишалися останні важкі вузли із соковитим зіллям. Спокійно, але швидко закріпив полотняні пакунки на сідлі свого коня. Густий аромат м'яти та чебрецю миттєво витіснив із легень залишки солодкого церковного ладану.

Він легко скочив у сідло й перехопив шкіряні повіддя.

Дивна дівчина... Лісова. Горда.

Навіть не привіталася по-справжньому — лише назвала своє ім'я й зникла в тумані. Чому її погляд так запав у пам'ять?

Це неправильно. Завтра на нього чекала служба біля святого вівтаря, а він стояв тут і ловив думками її силует у сутінках.

Господи... прости йому ці зайві, неслухняні думки.

— Дивна... — ледь чутно прошепотів Арсен у прохолодну тишу подвір'я.

Він рушив слідом.

Гнідий слухняно пішов підтюпцем, заглиблюючись у вологу, вкриту хвойним килимом лісову стежку. Арсен поспішав, намагаючись не втратити з виду світлий силует її довгої сукні, що миготів попереду серед вечірнього туману.