Очі кольору неба.

Розділ 3

Арсеній

Вечірня закінчилася. Остання парафіянка тихо зачинила за собою важкі дубові двері, і в храмі нарешті запанувала глибока, майже дотикова тиша.

Батько стояв біля іконостасу, повільно гасячи свічки на великому свічнику. Його висока постать у темряві здавалася монументальною, ніби витесаною з міцного карпатського каменю. Кожен рух був вивіреним, спокійним і суворим.

— Арсене, — пролунав під німим склепінням глибокий, владний голос батька.

Хлопець підійшов ближче й зупинився за крок до солеї. Тканина підрясника звичним тягарем лежала на плечах.

— Храм зачинено. Завтра — Трійця. Зелені свята, коли весь Божий дім має стояти в зелені. Ти поїдеш на край села, під самий ліс, до старої Афії. Вона заготовила для нас свіжу зелень.

Арсен ледь помітно напружив щелепу, але погляд утримав рівним.

— До баби Афії, батьку? — тихо запитав він.

— Так, — священник нарешті повернувся до сина, і його строгі очі уважно ковзнули по обличчю хлопця. — Забереш усе зілля. Гілки клена й липи — для ікон, а лепеху, м’яту та чебрець — для долівки. Траву треба розстелити густо, щоб її чистий аромат прогнав звідси будь-яку скверну й демонів, як вірили наші предки. Рушай. І не гай часу на лісових стежках.

Арсен схилив голову на знак покірності.

— Іду, батьку.

Він зайшов до прохолодної паламарні. З важким видихом розстебнув жорсткий комірець підрясника, що весь день стискав шию. Скинув важку чорну тканину. Замість неї вдягнув просту вільну сорочку з нефарбованого льону та зручні штани. Тіло одразу відгукнулося полегшенням. Шкіра відчула живий рух повітря — наче гора нарешті дозволила йому дихнути по-справжньому.

На церковному подвір’ї вже чекав гнідий кінь, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. Арсен легко скочив у сідло, перехопивши шкіряні повіддя. Йому належало привезти зелень, якою на Трійцю густо заквітчують храм і церковне подвір’я. Молоді гілки клена, липи, ясена й берези мали прикрасити кожну ікону, а долівку церкви — встелити соковитим килимом із лепехи, м’яти, чебрецю, полину та синіх волошок. Старі люди вірили, що ці запашні трави мають особливу силу: слугують оберегом, захищають Божий дім і людські оселі від негоди й хвороб.

Кінь рушив підтюпцем. Підкови глухо цокали по вологій кам’янистій дорозі. Гори повільно огорталися вечірнім туманом.

«Ось знову ці думки… Вони липнуть до мене, мов тополиний пух у травні. У селі пошепки кажуть, ніби баба Афія — відьма. Що вона знається з таємним, лікує словом і бачить те, чого не побачить жоден священик.»

Ліс зустрів його прохолодою й дивним, наелектризованим спокоєм. Гілки дерев схилялися над вузькою стежкою, майже повністю закриваючи небо. Повітря ставало дедалі густішим, наливалося терпким ароматом хвої та розім’ятого дикого чебрецю.

Кінь ішов повільно, майже беззвучно ступаючи по м’якому, вологому килиму з опалої хвої. Арсен не підганяв його. Йому хотілося відтягнути цю мить, побути наодинці з лісовою прохолодою, яка м’яко торкалася обличчя після задушливого храму, — ніби сама гора потроху знімала з нього важкий чорний плащ обов’язку.

Дивлячись на густі смарагдові зарості прадавніх смерек, він мимоволі замислювався: як можна жити тут, так глибоко в лісі? Відрізаними від усього світу. Спокійними усамітниками, які бачать лише зміну пір року й повільний танець хмар над верхівками дерев…

І чому ця думка вже не лякала його, а навпаки — тихо кликала?

Вони з батьком приїхали в це прохолодне карпатське село лише рік тому. Після того, як не стало мами. Біль від її втрати тоді здавався занадто важким, нищівним, і батько просто зібрав речі. Обірвав усі зв’язки. Поїхав туди, де гори обіцяли тишу й забуття.

До цього все життя Арсена минало у великому місті. Шумні проспекти, затори, тисячі облич, які щодня миготіли повз, не залишаючи слідів. Спочатку хлопець щиро не розумів батька. Як можна було проміняти блиск, перспективи та комфорт мегаполіса на цю відірвану від цивілізації глушину?

Але за рік Арсен звик.

Навіть більше — йому по-справжньому сподобалося тут. Серед чистих вікових дерев і ранкових туманів нарешті можна було дихати на повні груди. Без масок. Без міської метушні.

Його дідусь по материнській лінії мав досить високий священний сан у митрополії — його слово було законом для сотень парафій, а авторитет здавався непохитним. Коли сталося нещастя, дідусь наполегливо пропонував батькові залишитися поруч у місті. Обіцяв найкращий собор, швидке зростання, сите й забезпечене життя під своїм крилом.

Але батько відмовився.

Навідріз. Він обрав цей бідний дерев’яний храм на схилі.

Проте Арсен не мав такого вибору. Уже цієї осені він мусив повернутися назад до великого міста. Дідусь уже все вирішив, прописавши його майбутнє до найдрібніших деталей. Хлопець мав закінчити навчання, стати поруч із ним, прийняти сан і продовжити династію.

А потім… рукоположення, служіння у блискучому столичному храмі, чітка ієрархічна драбина. Безперечна. Правильна.

«Кому ти брешеш, Арсене?»

Ти панічно, до тремтіння в пальцях, боїшся цієї осені. Боїшся мармурових підлог і золотих хрестів, які дідусь уже приготував для твого слухняного плеча.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше