Розділ 3

Арсен

Кінь ішов повільно, майже беззвучно ступаючи по м'якому, вологому килиму з опалої хвої. Арсен не підганяв його. Йому хотілося відтягнути цю мить, побути наодинці з лісовою прохолодою, яка м'яко торкалася обличчя після задушливого храму, — ніби сама гора потроху знімала з нього важкий чорний плащ обов'язку.

Дивлячись на густі смарагдові зарості прадавніх смерек, він мимоволі замислювався: як можна жити тут, так глибоко в лісі? Відрізаними від усього світу. Спокійними усамітниками, які бачать лише зміну пір року й повільний танець хмар над верхівками дерев...

І чому ця думка вже не лякала його, а навпаки — тихо кликала?

Вони з батьком приїхали в це прохолодне карпатське село лише рік тому. Після того, як не стало мами. Біль від її втрати тоді здавався занадто важким, нищівним, і батько просто зібрав речі. Обірвав усі зв'язки. Поїхав туди, де гори обіцяли тишу й забуття.

До цього все життя Арсена минало у великому місті. Шумні проспекти, затори, тисячі облич, які щодня миготіли повз, не залишаючи слідів. Спочатку він щиро не розумів батька. Як можна було проміняти блиск, перспективи та комфорт мегаполіса на цю відірвану від цивілізації глушину?

Але за рік він звик.

Навіть більше — йому по-справжньому сподобалося тут. Серед чистих вікових дерев і ранкових туманів нарешті можна було дихати на повні груди. Без масок. Без міської метушні.

Дідусь Арсена по материнській лінії мав досить високий священний сан у митрополії — його слово було законом для сотень парафій, а авторитет здавався непохитним. Коли сталося нещастя, дідусь наполегливо пропонував батькові залишитися поруч у місті. Обіцяв найкращий собор, швидке зростання, сите й забезпечене життя під своїм крилом.

Але батько відмовився.

Навідріз.

Він обрав цей бідний дерев'яний храм на схилі.

Проте Арсен не мав такого вибору. Уже цієї осені він мусив повернутися назад до великого міста. Дідусь уже все вирішив, прописавши його майбутнє до найдрібніших деталей. Арсен мав закінчити навчання, стати поруч із ним, прийняти сан і продовжити династію.

А потім... рукоположення, служіння у блискучому столичному храмі, чітка ієрархічна драбина. Безперечна. Правильна.

Кому він брехав?

Він панічно, до тремтіння в пальцях, боявся цієї осені. Боявся мармурових підлог і золотих хрестів, які дідусь уже приготував для його слухняного плеча.

Батько мав мужність відмовитися й обрати волю, а він безвільно йшов за чужою указкою, мов жертовне ягня.

Арсен задихався від самої думки про це стерильне, розписане на десятиліття майбутнє, де кожен його крок контролюватимуть.

Йому хотілося залишитися тут. Загубитися серед цих смерек, дихати диким чебрецем і бути таким же вільним, як ці лісові усамітники.

Він шукав рятунку від своєї позолоченої клітки... але в ньому ще не вистачало сміливості піти проти волі старших.

А може, це просто мрія... маленька, заборонена мрія, яку він ніколи не насмілиться вимовити вголос.

Стежка нарешті вивела його на невелику галявину, і ліс розступився. Попереду показався знайомий дерев'яний паркан і стара хвіртка.

Арсен плавним рухом натягнув шкіряні повіддя, змушуючи гнідого зупинитися.

Крізь тонкі гілки ліщини він побачив її.

Дівчина стояла на подвір'ї біля коня, закинувши руки в боки. Боса. Довга сукня з нефарбованого льону м'яко струменіла до самої трави.

Арсен затамував подих, відчуваючи, як серце важко й лунко вдарило в груди.

Він підняв погляд — і його світлі очі зустрілися з її глибокими зеленими очима, схожими на траву після дощу, на два живі смарагди в самому серці лісу.

У ту ж мить щось усередині нього напружилося так сильно, ніби невидима струна, натягнута десь глибоко в душі, раптом озвалася.

Світле волосся дівчини було зібране в просту косу, з якої вибивалося кілька неслухняних пасм.

Наче сам ліс не хотів повністю відпускати її зі своїх рук.