Анна
Анна стояла навколішки на краю лісової галявини, біля коріння старої смереки, що ніби обіймала землю своїми могутніми руками. Вона не хрестилася на далекий церковний гул, як це робили люди в селі. Для неї церква була просто гарним, теплим місцем — красивим, мов стара ікона під склом, але не живим.
Живим було те, що оточувало її зараз.
Дівчина м’яко притиснула долоню до вологої землі. Під пальцями ледь вібрувало коріння — наче серце самого лісу. Саме тут, у шумі крон, у шепоті вітру й дзюрчанні гірських потоків, жила її віра. Без стін. Без молитов. Без ікон. Лише чиста, дихаюча сила, яка завжди чула її.
Навколо пахло розігрітою смолою, сухою м’ятою, полином і чебрецем. Вітер легко бавився її розпатланим волоссям, заплутуючи в ньому дрібні лісові травинки. Цей ліс був її справжнім домом — тихим, мудрим, безлюдним і безосудним. Бабуся колись навчила Анну слухати природу, помічати приховані рухи життя й розуміти мову землі.
Раптом бджолине гудіння над дикими квітами стихло.
Повітря в одну мить стало щільним і нерухомим, наче перед великою грозою.
Анна повільно підвелася, обтрушуючи спідницю, і відкинула назад пасмо волосся. Вона глянула вгору, туди, де над верхівками дерев відкривався клапоть неба. Воно стрімко темнішало, наливаючись передгрозовою, магнетичною синявою.
По шкірі пробіг ледь відчутний трепет.
Те внутрішнє чуття, яке майже ніколи її не підводило, тихо підказало: старий, звичний спокій закінчився. Хтось чужий, але призначений долею, вже робив свої перші кроки їй назустріч. Гроза, яка мала змінити все, невідворотно наближалася.
#4948 в Любовні романи
#2199 в Сучасний любовний роман
#466 в Молодіжна проза
Відредаговано: 08.11.2026