Розділ 2

Анна

Анна переступила поріг хати й принесла з собою цілий оберемок лісової прохолоди — свіжий терпкий аромат полину, м'яти й розім'ятої хвої. У кімнаті панував затишний спокій. Повітря було густим, просякнутим багаторічними запахами сушених трав, старої нагрітої деревини й диму від бабусиної печі.

Вона обережно поклала зібрані трави на лаву біля дверей і пройшла вглиб кімнати. Під босими ступнями приємно пружинили теплі дерев'яні дошки, нагріті за день сонцем.

На великому дубовому столі вже лежали готові вузли, загорнуті в чисте домоткане полотно. Вони були важкими й об'ємними — соковита зелень ледь проступала крізь тканину, ніби дихала. Бабуся Афія повільно схилилася над ними, перевіряючи пальцями міцність мотузок. Її рухи були неквапливими, сповненими тієї старої природної мудрості, яку не знайдеш у жодній книжці.

Стара травниця підняла голову й подивилася на онуку своїми глибокими спокійними очима.

— Бери Мару зі стайні та завези це все до церкви, — тихо, але впевнено промовила вона. — Отець Олексій уже чекає.

Анна зупинилася посеред кімнати, перевівши погляд із вікна на стіл. Пальці мимоволі торкнулися краю полотняного вузла. Крізь тканину пробивався прохолодний живий запах лепехи.

— Так, бабусю, як скажете, — відповіла вона, але в голосі прозвучав ледь помітний сумнів. — Але я не зможу сама закріпити всі ці вузли на Марі. Їй буде важко.

Бабуся Афія не відвела погляду. На її зморшкуватому обличчі з'явилася тонка загадкова посмішка — та сама, що завжди виникала, коли вона знала значно більше, ніж говорила.

— Отець казав, що пришле когось, — м'яко відповіла стара. — Та й ти сама допоможеш у храмі з травами. Бо так треба.

Анна на мить завмерла. У словах бабусі було щось дивне, недомовлене, і це одразу відгукнулося в грудях тихим хвилюванням.

— Та що, вони самі не впораються? — тихо запитала вона, дивлячись на зачинені двері.

— Не впораються, — коротко відказала Афія. — Роби, що кажу.

Анна слухняно схилила голову.

У грудях уже зароджувалося дивне хвилювання — тихе й незрозуміле, як перед грозою. Вона ще не розуміла, чому серце б'ється так швидко, але відчувала: щось невідворотне вже наближається.

— Так, бабуню.

Вона повернулася й попрямувала до виходу.

Іще не знаючи, що за старою дерев'яною хвірткою на неї вже чекає той, чиї очі мають колір передгрозового неба.

Анна вийшла на подвір'я неквапливо, підставляючи обличчя лагідному передгрозовому теплу. Хвиля гарячого повітря м'яко ковзнула по щоках і шиї, ніби сама гора дихнула на неї. Легкий вітер грався її волоссям, підіймаючи тонкі пасма.

Вона завжди любила довгі сукні з простого льону — вільні, як вітер у кронах. А щойно земля ставала теплою, скидала взуття й ходила босоніж. Їй подобалося відчувати пальцями живу текстуру трави, вологість моху, шорсткість дрібних камінців і тепле дихання землі — те, чого не замінить жодна пара міських черевиків.

Звісно, у селі на неї косилися. Та вона лише випрямляла спину. Образи не ранили її — просто згасали в лісовій тиші, мов краплі роси на хвої.

У неї теж були сучасні речі, сховані в старій дерев'яній скрині. Але вона не поїхала. Не змогла залишити бабусю Афію саму в хатині на краю лісу. І жодного разу не пошкодувала. Тільки тут, серед смерек і смарагдової хвої, вона могла дихати на повні груди й почуватися по-справжньому живою.

Тут було її серце. Тут була її душа — без стін, без ікон, просто в шумі крон і шепоті вітру.

Анна підняла голову, відкидаючи назад пасмо розпатланого волосся. Погляд ковзнув угору — до блакитного, безмежного неба, що ніби трималося на вершинах гір. Воно ще здавалося чистим, але десь на самому обрії вже згущувалися перші тривожні сині тіні, мов передвісники грози.

Вона підійшла до стайні, вивела спокійну кобилу Мару й почала кріпити важкі полотняні вузли із зеленню до сідла. Трава всередині перекочувалася туго й соковито, ніби жива. Сонце тепло пригрівало плечі, а вітер приносив запахи лісу.

Розподіливши вагу перших пакунків, Анна зупинилася, вперлася руками в боки й уважно оглянула роботу.

— Ну і де той помічник, якого обіцяли? — тихо пробурмотіла вона в густу тишу подвір'я. — Сподіваюся, це не Йосип. Бо помічник із нього...

Слова раптом застрягли в горлі.

Вона різко замовкла.

Щось у повітрі змінилося — ледь помітно, але достатньо, щоб по шкірі пробіг приємний трепет. Наче невидима струна натягнулася між нею й самим лісом.

За низьким дерев'яним парканом, біля старої хвіртки, стояв гнідий кінь.

А в сідлі сидів хлопець у простій білій сорочці.

Його постать чітко вирізнялася на тлі густої зелені. Світлі очі — кольору неба перед грозою — дивилися просто на неї.