Очі кольору неба.

Розділ 1

Ареній.

Високо над долиною, де на зеленому схилі тулилося маленьке карпатське село, велично височіла стара дерев’яна церква — справжня перлина гуцульської архітектури. Її стіни з потемнілої смереки, потріскані часом, але досі міцні, ніби самі гори вдихнули в них життя. Усередині, в напівтемряві, сяяли старовинні ікони: лики святих, написані ще за часів козацької слави, з позолотою, що ледь мерехтіла у світлі вузьких віконець. Запах ладану й розтопленого воску здіймався вгору крізь відчинені двері, змішуючись зі смоляним духом хвої.

Поруч, наче вартова, стояла стара дерев’яна дзвіниця. Її дзвони гуділи. Важкий, чистий мідний звук розкочувався над верхівками смерек, летів через ущелину й заповнював собою весь простір під куполом неба — глибокий, вібруючий, ніби голос самої вічності.

Арсен стояв на верхньому майданчику дзвіниці, міцно стискаючи в руках цупкі, зашкарублі мотузки. Кожен удар дзвона віддавався в його тілі важкою, майже священною вібрацією — від долонь через напружені передпліччя просто в груди. Чорний підрясник сковував рухи, а жорсткий комір упивався в шию, не даючи зробити повний вдих. Двадцятирічний семінарист діяв механічно, підкоряючись багаторічному ритму обов’язку й канонів, які суворий батько-протопресвітер випалив у ньому змалку.

Він заплющив очі, дозволяючи мідному гулу повністю поглинути себе.

Господи… Цей звук справді має очищувати душу, як сказано в Псалтирі. Але чому ж під ним мені так тісно? Чому я задихаюся в цих канонах і правилах, якими батько обгородив моє життя, мов холодними стінами древнього монастиря?

Віра моя щира. Я люблю Тебе всім серцем. Та чому ж воно так відчайдушно рветься за межі церковного подвір’я? Туди, де гори дихають справжньою, дикою волею, а вітер несе запах вільної хвої й прадавніх таємниць…

Я відчуваю: за тією синьою лінією лісу ховається щось величне й непокорене, щось, що тихо кличе мене. І мене лякає, як сильно я прагну цієї сили. Прости мені цю таємну тугу, яку я не можу вгамувати ні молитвами, ні постами.

Арсен розплющив очі.

Небо над його головою було безкраїм і прозорим. Але десь на самому горизонті, над лінією лісу, вже залягала перша важка тривожна синява. Анна

Мідне відлуння дзвонів котилося далі — вниз по стрімких схилах, туди, де починався густий заповідний ліс. Звук ставав м’якшим, тихішим, наче самі гори заспокійливо шепотіли йому: тихо… тихо… — аж поки він остаточно не потонув у густому моху й темних чагарниках.

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше