20.

Чотири роки тому

Сьогодні день мого вісімнадцятиріччя.

Денис приготував просто неймовірний подарунок. Запросив усіх наших друзів, і ми разом поїхали за місто. Смажимо шашлик, веселимось та співаємо пісні. Я по-справжньому щаслива, тому що сьогодні Денис без чергової подружки й, здається, його поглядів у мій бік стало значно більше. 

Після півночі усі розходяться по наметах, і залишаємося лише ми удвох. Я сиджу навпроти нього і не можу відвести погляду. У світлі багаття риси його обличчя здаються мені ще гарнішими. А ще у Дениса неймовірний голос, який зачаровує, тільки-но хлопець починає співати. 

Я ловлю кожне його слово, кожну ноту, що вилітає з-під його пальців. Гітара у Дениса не нова, і я знаю, що він мріє про іншу. У мене в планах купити її йому. 

– Про що ти мрієш, мишеня? Яке бажання сьогодні загадала? – несподівано питає, відкладаючи гітару вбік. Наливає в одноразові склянки вино й одну передає мені.

– Так я тобі й сказала, – фиркаю. – Тоді воно не здійсниться.

– Здійсниться, Сабі, – впевнено заявляє Денис. – Я дуже хочу, щоб всі твої мрії здійснилися, ти на це заслуговуєш. То як, поділишся?

– Я хочу, щоб колись мій хлопець гарно мені освідчився. Як у фільмах, – трохи соромно зізнаватися у подібному, але мені хочеться, щоб Денис знав. Все ж таки моє бажання і його стосується. І байдуже, що він про це навіть не здогадується. – Щоб були квіти, романтична атмосфера… Щоб він став на одне коліно й одягнув мені на пальчик перстень. Недорогий та скромний. Не в кількості карат вимірюються почуття. Головне, щоб це було біле золото і маленький камінчик. Цього буде достатньо.

– Це так на тебе схоже, мишеня, – тепло усміхається Денис. – Коли усім хочеться багато грошей, дорогу тачку та квартиру в центрі, тобі головне, щоб почуття були.

– А хіба тобі цього не хочеться? – здивовано питаю. 

– Хочеться, – Денис усміхається і випиває своє вино одним махом. – Час спати, мишеня. 

Наш час

Я дивлюся на Дениса, що стоїть переді мною на одному коліні, і все ще не розумію, що тут відбувається. Схоже, Саша таки мене підставила, але зараз не час про це думати. Варто спочатку з іншою проблемою розібратися.

– Дене, не треба цього… – кажу твердо і роблю крок трохи далі від нього. 

– Але чому, Сабі? – він таки підводиться на ноги й похмуро мене розглядає. – Ти кохаєш мене, я кохаю тебе! У чому проблема? Я ж попросив вибачення! І буду просити його надалі. Тільки дай нам шанс! 

Я не хочу знову повертатися до минулого. Не хочу вкотре говорити про те, що у нього був шанс два роки тому. Все це схоже на пластинку, що крутиться по колу. Ми у пастці, і вибратися з неї надто складно. І цей перстень у його руці точно не допоможе. Не з цього треба починати. 

– Я не можу… – стискаю руки у кулаки, тому що ці слова даються надто болісно. – Пробач, але… 

– Я однаково тебе не відпущу! – Ден злиться, і я його розумію. Здається, що тепер у нас є шанс все повернути, але, придивившись, приходить розуміння, що ні, немає. Занадто багато перешкод між нами. І справа не в тому, що останні два роки він то ігнорував мене, то ображав. Справа у ситуації загалом. 

Я дійсно його кохаю і не сумніваюся у тому, що Денис кохає мене. Це видно і це відчувається. Але одних лише почуттів недостатньо. Якщо я дам йому шанс, це буде справжня війна за наші стосунки. 

Я добре знаю, як сильно Денис любить свою матір. І ще знаю, що вона не буде у захваті, коли дізнається про те, що ми знову разом. Я не хочу, щоб він робив вибір між нами. Так не має бути! Але так є, і це ще одна причина, чому я кажу йому “Ні”. 

– Я краще піду, – роблю ще крок назад і мало не падаю, зачепившись за гілля. Денис кидається на допомогу, але мені вдається встояти на ногах та поставити перед собою руки. – Не наближайся! Прошу тебе! Просто дай мені піти!

– Сабі… не йди… – у його голосі стільки відчаю, що на мить я хочу зупинитися. Але мить минає, і я швидко йду геть. На щастя, він мене не наздоганяє. Напевно, здогадався, що це нічого не змінить. 

Ноги самі несуть мене вечірнім містом у бік власного дому. Сама не розумію, чому йду саме туди. Все ж таки завтра у мене автобус і не факт, що ми з мамою коли-небудь побачимось. 

Зупиняюся перед будинком і бачу, що світло горить у вітальні. Сьогодні у мами вихідний і вона точно має бути вдома. Набираю у легені якомога більше повітря та ступаю на поріг. Відчиняю двері своїми ключами та проходжу всередину.

– Мамо! – кричу голосно і чекаю, коли вона відгукнеться. Тільки от у будинку стоїть мертва тиша, і це трохи лякає. – Мамо, ти тут?

Проходжу у вітальню, і здається, що мої ноги приростають до підлоги. Я точно не очікувала побачити тут того, хто два роки тому мало не знищив моє життя. 

– Який сюрприз, донечко! – Леонід повільно піднімається на ноги та підходить до мене. Розумію, що треба негайно звідси забиратися, тільки ноги зовсім не слухаються. 

За ці два роки Леонід зовсім не змінився – все такий же мудак. Тільки я не можу зрозуміти, як він тут з'явився. Точно знаю, що мама розійшлася з ним одразу після того, як я поїхала. Чому ж тоді він тут і де мама?