19.

Сабріна

– Відпусти мене! – відштовхую Дениса й все ще відчуваю, як печуть уста від його поцілунку. Спочатку я навіть розгубилася, а коли опанувала, стало боляче та образливо. 

Невже він реально думає, що все можна повернути? Це ж смішно! 

– Мишеня, поговорімо! – він знову робить крок назустріч, тільки я не дозволяю наблизитися. Виставляю перед собою руки й дуже сподіваюся, що хоча б зараз Денис мене послухає. 

– Не називай мене так! – бурчу. – І не вдавай, що знову все добре. Я нічого не забула… і навряд чи забуду коли-небудь. 

– Я знаю, що образив тебе сильно. Пробач, мишеня. Я справді думав, що ти все знала і приховувала від мене. – Денис занадто сильно схожий на того хлопця, якого я кохала два роки тому. У його голосі більше немає холоду. Він схвильований і напружений. Хоча було б краще, щоб знову ображав.

Так я хоча б знала, що нічого не можна повернути та змінити, а зараз, дивлячись на нього, вже нічого не розумію. 

– Це нічого не змінює, Дене. Просто вдай, що я така ж, як і моя мама. Тобі було простіше думати так протягом двох років. А мені було простіше думати, що я таки вчинила щось таке, за що ти мене ненавидиш. Тепер я знаю правду, але ти мав рацію: краще мені не стало. 

– Сабі, я ідіот! Я пішов на повідці у своїх емоцій. Мою матір сильно образили та зруйнували родину. Я не міг вчинити інакше. Не міг знайти тобі виправдання.

– Але ти міг одразу все мені сказати ще там, біля річки, – кажу тихо, але твердо. – Якби я одразу дізналася правду, то не жила б два роки з думками про тебе. Знаєш, я вірила, що нічого страшного не сталося і коли ми знову побачимося, все буде, як раніше. Ти знову будеш усміхатися, а я знову кохатиму тебе.

– Так і буде, мишеня! Я готовий відпустити минуле! Тепер я впевнений, що ти ні в чому не винна. А твоя матір… просто забудемо про неї, – Денис наближається попри мою заборону. Кладе свої руки мені на плечі й довго дивиться в очі.

Здавалося б, ось він, той погляд, на який я так довго чекала. Чому ж тоді мені зовсім не радісно? Чому серце щемить від болю? 

– А твоя матір? Про неї також забудемо? – питаю, витримавши його погляд. 

– До чого тут вона? – хмуриться Денис.

– Вона ненавидить мою маму і мене заодно. Ще тоді, два роки тому, дала тобі підставити сумніватися у мені. Ти дійсно думаєш, що вона зрадіє, якщо ми будемо разом? 

– Не зрадіє, але…

– Для неї це буде черговий удар, і цього разу від сина. Не роби їй більше боляче. Здається мені, що досить уже, – обережно знімаю з себе його руки й знову відступаю. 

– Але я кохаю тебе! – кричить Денис. Він злиться, а я не збираюся його заспокоювати. Просто мені це не потрібно. 

– Тоді вдай, що все, як і раніше. Я – погана людина, а ти ненавидиш мене, – прошу. – А я вдаватиму, що не знаю, чому ти так до мене ставишся. Через кілька днів я поїду і ми більше ніколи не побачимося. Принаймні я на це дуже сподіваюся. 

– І ти навіть не спробуєш боротися? Ось таке твоє кохання? – Денис кричить мені вслід і, схоже, забуває одну важливу деталь. 

– А ти боровся? За ці два роки ти хоча б раз боровся? – питаю і гірко усміхаюся, тому що він мовчить. – Що й варто було довести.

Обійнявши себе руками, прямую у бік дому. Дуже сподіваюся, що Денис не піде за мною. Не хочу, щоб він знав, де я зараз живу. Треба протриматися всього кілька днів – і мене тут не буде. Сумніваюся, що у величезній столиці ми таки зустрінемося. Нехай на цьому моменті наша історія закінчиться. Я навчуся жити з цими почуттями й, можливо, з часом зможу знову покохати. 

Денис таки не їде за мною. Схоже, вирішив просто забити на власні слова. Це так на нього схоже – пасувати перед труднощами. 

Саша вже чекає мене у будинку, й усмішка повільно зникає з її обличчя, коли наші погляди зустрічаються. Не втримавшись, кидаюся їй на шию та гірко плачу. Це перед Денисом я можу бути сильною і показувати свою байдужість. А зараз, коли його немає поруч, можу оголити свою душу і виплакати все, що болить. 

Коли схлипи припиняються, Саша мене відпускає. Поки готує чай, розповідаю їй про зустріч з Денисом. Її реакція очевидна.

– Він реально думає, що ти ось так просто йому пробачиш? – фиркає сердито. – Ідіот! Придурок! Та тобі стільки довелося пережити через нього! Сподіваюся, що ти розповіла йому про ту ніч! Нехай знає, чим усе закінчилося!

– Сашо, я не хочу, щоб він знав, – важко видихаю, тому що неприємні картинки з'являються перед очима. – І я сподіваюся, що ти мовчатимеш. Заради мене.

– Та мовчатиму я! – бурчить подруга і ставить переді мною чашку з чаєм. – Коли збираєшся їхати? Наскільки я розумію, все вже вирішено.

– Вирішено, – погоджуюся. – Через два дні у мене день народження. От зустріну його з тобою і поїду. Не хочу у цей день бути одна.

– От і правильно, – підтримує мене Саша. – А Ден нехай лікті кусає і шукає тебе по всій столиці. А він шукатиме, я навіть не сумніваюся. 

Продовжувати цю розмову немає жодного сенсу. Саме тому просто п'ю свій чай і слухаю Сашу. Схоже, вона розуміє, що тема Дениса закрита, і тепер розповідає про побачення з хлопцем із клубу.