16.

– Давай краще на вулиці поговоримо, – Денис бере мою руку у свою і тягне за собою на вихід з будинку.

Мені б вирвати руку і нарешті зупинити це божевілля, та не виходить. Слухняно йду за хлопцем і морально готуюся до будь-яких слів. Напевно, я це заслужила.

– Сабріно, я зрозумів дещо, – Денис хмуриться, але злим більше не здається. Більше розгубленим. Ми стоїмо на ґанку мого дому, і я не маю слів, щоб щось сказати. У голові порожньо, і єдине, чого я хочу – нарешті піти туди, де немає нікого. – Ти дійсно нічого не знала… І я  більше не можу тебе звинувачувати. Твою матір я ніколи не пробачу, але ти…

– Давай просто залишимо усе, як є, – прошу тихо, дивлячись собі під ноги. – Можеш ненавидіти мене, як і раніше. Можеш вважати, що я не краща за власну матір. Так простіше. Для нас обох.

– Чому ти так говориш? – Ден знову дратується і робить крок назустріч. – Так, я вчинив погано, коли образив тебе. Просто до такої правди я не був готовий. Ти ж її донька і мала щось помітити. Я не вірив, що ти нічого не знала. Вважав тебе такою ж, як вона. А тепер розумію, що ти не така. Пробач за все, мишеня. Мені справді соромно за власні вчинки. Ти не заслуговуєш цього.

– Справді? – сама не розумію, звідки береться злість. На себе, на матір і на Дениса в тому числі. Його “мишеня” змушує мене глибоко вдихнути й стиснути кулаки. – Ось так просто забудемо усе і знову станемо друзями? Ти ненавидів мене два роки, розбив моє серце у день народження і зараз продовжуєш це робити. Дене, ти знав мене краще, ніж будь-хто інший. Звідки взялися сумніви? Невже ти реально думав, що я можу приховувати таке? 

– Мною керувала злість, – хлопець заривається долонею у скуйовджене волосся. – Мама так важко переживала розрив з батьком, і її біль передавався мені. Я кохав тебе, Сабі. І, напевно, тому було так боляче. 

– І тому ти мені не вірив? – криво усміхаюся і помічаю Сашу, яка наближається до мого подвір'я. – Мені треба йти, Дене. Прошу, просто забудь усе, якщо це можливо. І тримайся від мене якомога далі, а я також це робитиму. Досить вже мучити одне одного. 

На щастя, він не намагається мене зупинити й мовчки слідкує за тим, як я покидаю двір і разом з Сашею йду вулицею. Лише за поворотом стає трішки спокійніше. Не відчуваю більше його погляду на собі.

– Що Ден у тебе забув? – здивовано питає Саша.

– Просити вибачення прийшов, – зітхаю. – До нього нарешті дійшло, що я тут ні до чого. Вирішив залагодити конфлікт.

– Ось так просто? От покидьок! – обурюється Саша. – Він стільки болю тобі завдав! Хіба не можна було одразу сказати, чим спричинена ця агресія у твій бік? Дійшло до нього! Пізно вже, друже!

– Досить, Сашо. У мене й так голова розколюється, – хапаю подругу за руку, і далі йдемо так. – Мені потрібно побути трохи на самоті. Подумати. Зважити все. 

– Сабі, ти тільки не пробачай йому одразу! – хмуриться Саша. – Нехай мучиться трохи! Так, твоя мама зробила величезну помилку. Тільки от ти тут абсолютно ні до чого. І Ден не мав права так з тебе знущатися.

– Йому було боляче за маму… і з одного боку я його розумію, – кажу тихо.

– Так, досить! – Саша зупиняється біля хвіртки та ставить руки в боки. – Тільки не треба себе звинувачувати. Ти тут ні до чого! І добре, що Ден нарешті це усвідомив! Тепер нехай просить вибачення за всі свої образи та ганебні вчинки! 

– Сашо, не варто, – зітхаю. – Не потрібно мені це. Я хочу, щоб він був щасливий, от і все. 

– Ну, звісно! Він буде щасливий, а ти маєш мучитися від кошмарів минулого! Якби в ту ніч він тебе не кинув, не було б нападу мудака Леоніда! – Сашу понесло, і при згадці про колишнього матері мені стає боляче. Напевно, щось таки відображається у мене на обличчі, тому що подруга миттєво гальмує свій запал і обіймає мене міцно-міцно. – Пробач, сонечко. Я не хотіла згадувати…

– Все добре. Я знаю, що ти не зі зла, – кажу щиро. – Показуй мені дім. Хочу відпочити й щоб цей день нарешті закінчився. 

Сашу не треба просити двічі. Вона проводить мене на подвір'я, а тоді й у сам будинок. Тут доволі гарно і все на своїх місцях. У дядька Саші дружина та двоє діток, і саме наявність великої кількості іграшок впадає в очі. 

– Можеш зайняти кімнату малечі, – Саша крутить у руках ключі та озирається навколо.

– Я бачила на вулиці якусь добудову. Що там?

– Літня кухня і невелика спальня. Дядько любить спати там влітку. 

– Можна мені туди? Почуваюся злодієм у чужому домі, – з надією дивлюся на подругу. – Будинок замкни, а мені й кухні вистачить. 

– Як скажеш, – погоджується Саша.

Добудова мене радує. Тут є невеличка кухня і ліжко. Все, що необхідно. 

– Ти без речей. Принести тобі щось своє? – Саша готує для нас чай і передає мені чашку. На вулиці вже темно і тут доволі прохолодно. 

– Завтра після роботи доведеться піти додому. Зберу все необхідне. Сьогодні не вийшло, – роблю ковток гарячого напою – і холод зникає. 

– Завтра я вдома. Давай краще я це зроблю. Не варто тобі поки що з мамою бачитися. А ще з Деном, – заявляє Саша. Звісно ж, я погоджуюся. Бачитися з мамою немає жодного бажання.