15.

Додому повертаюся з реальним відчуттям, наче щойно мій світ перевернувся. Звісно, я знала, що моя мама не ідеальна, сама бачила у нашому домі велику кількість чоловіків. Тільки от я ніколи не могла подумати, що вона може розбити чужу родину. Особливо сім'ю Дениса, мого найкращого друга.

Поки чекаю на маму, встигаю тисячу разів прокрутити все у голові. Я більше не звинувачую Дениса у тому, що зробив мені боляче. Напевно, у нього було на це право. Його мама мало не померла, а мені навіть уявити страшно, що йому довелося пережити. 

Я поки що не знаю, що робитиму далі, тільки сумнівів не маю в одному: від Дениса краще триматися якомога далі. І не тому, що він знову ображатиме. Просто мені соромно і неприємно бути донькою такої матері. Я-то думала, що через її кавалерів та постійні походеньки постраждала лише я, але, як виявилося, не тільки я. Дену також дісталося.

Мама з'являється вдома лише після обіду. Чую, як гримають вхідні двері, і підстрибую від несподіванки. За час очікування накрутила себе настільки, що самій страшно. Ця розмова може мати будь-який фінал, але сподіватися на щось хороше точно не варто. 

– Як справи? – мама бачить мене й легенько усміхається. Продовжує викладати на стіл продукти з пакета і навіть не здогадується, що зараз буде.  

– Погано, – сідаю за стіл і не можу відвести від неї погляду. Мама у мене гарна, струнка та зеленоока. У неї ніколи не було проблем з чоловіками. Чому її потягнуло на батька Дениса? Ну чому саме на нього? 

– Сталося щось? – вона хмуриться, і погляд зупиняється на моїй розбитій губі. – Хто тебе вдарив?

– Спіткнулася, – сухо відповідаю. – Мамо, я зараз дещо у тебе запитаю і хочу, щоб ти сказала мені правду. Хоча б цього разу скажи мені правду.

– Сабріно, та що з тобою?! – вона починає дратуватися і, схопивши овочі, починає мити їх над раковиною. Добре видно, що вона нервує, і для мене це не надто хороша ознака. Якщо є чому хвилюватися, отже, погані мої справи.

– Ти дійсно спала з батьком Дениса? – зупиняюся поруч з нею і спостерігаю за тим, як помідор вислизає з її рук і падає назад у раковину.

– Звідки ти взяла таку дурню?! – мама швидко витирає руки рушником і сподівається втекти від розмови. Уже розвертається, щоб покинути кухню, але цього разу я не дам їй просто піти. – Денис наплів? Більше слухай цього бандита!

– Кілька днів тому ти годувала цього бандита на цій кухні, – складаю руки на грудях і закриваю собою вихід з кухні. – Мамо, скажи мені правду. Від того, правда це чи ні, надто багато залежить. Ти ж не могла так вчинити, правда? Тільки не з ним…

– Це була помилка, зрозуміло? – вибухає від злості мама і кидається на мене з криком. – Ми обоє зробили цю помилку. Я не хотіла, щоб Діана нас побачила. Просто так сталося і… 

Невже я реально сподівалася, що слова Дениса можуть бути неправдивими? Я справді сподівалася на це й уже уявляла, як прийду в його дім і скажу, що все це – неправда. 

Моя мама хороша, а мене він дарма ненавидів останні два роки… 

Відчуваю, як надія розбивається об землю на мільйони шматочків. І зібрати її докупи точно не вийде. Це правда, найжахливіша правда, яку я так боялася почути. 

А я й не знала, що розчаровуватися у людині можна навіть, тоді коли позначка довіри й так сягнула мінімуму. Виявляється, можна… і боляче від того, що ця людина – моя мама. 

– Через тебе я втратила не лише найкращого друга, але й хлопця, якого кохала. Він два роки мене ненавидів, думаючи, що я все знала. Хоча я й уявити не могла такого жаху. Мамо, ну як ти могла?

Стримати сльози не виходить. Мені реально боляче, і жінка, яка зараз стоїть навпроти, змушує мене почуватися нікчемою. Як тепер жити з нею під одним дахом? 

– Сабріно, все це у минулому, – мама намагається наблизитися, але я відступаю на крок. Не хочу, щоб вона була надто близько. Для початку треба прийняти все це і подумати, як бути далі. – Коли ти будеш старшою, то зрозумієш мене.

– Та невже? – фиркаю. – Сумніваюся, мамо. У мене немає звички міняти чоловіків, як шкарпетки, а ще розбивати сім'ї. 

Звук ляпаса розноситься кімнатою і змушує мене остаточно розчаруватися у, здавалося б, найріднішій людині. Моя щока пече від удару, але біль тверезить думки та допомагає триматися. 

– Сабріно... О, Боже... пробач! – схоже, вона розуміє, що переборщила, але діло зроблено і дороги назад немає. 

Я більше не можу і не хочу залишатися у цьому домі. І говорити не хочу, немає сили. Тепер я знаю правду, але чи стало мені легше? Однозначно так. Принаймні тепер ненависть з боку Дениса зрозуміла та обґрунтована.

Я добре пам'ятаю, як важко він переживав розлучення своїх батьків. І з батьком залишився лише тому, що тут була я. Так він тоді говорив. Якби ж він ще тоді дізнався справжню причину розлучення… 

Вдихнути виходить лише на вулиці. Не знаю, куди варто піти, але залишатися тут – точно не вихід. У бік будинку Дениса навіть не дивлюся. Мені соромно і неприємно від себе самої. І байдуже, що я не причетна до того, що сталося з його матір'ю. Ці два роки він думав інакше, то нехай так і буде. 

Швидко переставляючи ноги, прямую у бік річки. Хочу побути сама і подумати. Потрібно негайно забиратися з цього міста, нічого хорошого це повернення мені не дало.