14.

Я веду відлік кожної секунди. Вдається це доволі просто, адже моє серце б'ється з часом в унісон.

Один, два, три…

Я все ще сподіваюся, що Ден таки не відчинить ці кляті двері. Нехай він зараз міцно спить, а я просто повернуся додому. Буду думати, що намагалася допомогти. Для нього й цього забагато. 

Чотири, п'ять, шість…

Уже з надією поглядаю на двері свого будинку. Ну не ідіотка? Сама припхалась сюди й тепер сподіваюся, що Ден не відчинить. 

Сім, вісім, дев'ять…

Тільки от, знаючи про власну таланливість, не варто чекати дива. І я не чекаю, тому що двері таки відчиняються, наче Ден був десь поруч.

Десять...

– Ти знущаєшся? – питає, як завжди, грубо. Ну а я, відкривши рота, навіть не знаю, що варто зараз говорити. 

Вигляд у Дена просто жахливий. У нього розбита губа, синець на щоці, подряпина на лобі. А ще величезна гематома на боку. Мені добре її видно, тому що хлопець відчинив мені двері в одних джинсах. 

– Зовсім ні! – знаю, що зараз він просто зачинить двері у мене під носом, тому йду на хитрість. Просто відштовхую його й проникаю у дім. 

– Блять, Сабріно! – напевно, його крик чутно на всю вулицю, але мені байдуже. – Забирайся!

– І не подумаю! – стаю навпроти нього і складаю руки перед собою. – Тебе побили через мене, і тепер мене мучить відчуття провини. 

– Здуріти можна! – Ден так смішно закочує очі до неба, і здається, що ми повернулися на кілька років назад. Він завжди так робив, коли хтось сильно його дратував. – Роби, що хочеш! 

Схоже, йому таки паршиво, тому що навіть не намагається виставити мене за поріг. Просто проходить у вітальню, лягає на диван та заплющує очі. 

І це все? Не буде образливих слів та криків?

– Де у тебе аптечка? – ну а я здаватися не збираюся. Тільки допоможу трохи – і одразу піду геть. 

– Я схожий на лікаря? Просто дай мені спокій, – його голос в'ялий та слабкий. Швидше за все, Ден спав, коли я заявилася у гості. 

– Поки не скажеш, де аптечка – не дам! – зупиняюся поруч з ліжком та чекаю його подальших дій. 

Напевно, Денис розуміє, що наміри у мене серйозні, або ж просто йому кортить швидше мене позбутися. Він дістає з кишені штанів ключі від автомобіля і кидає їх на столик біля дивана.

– Дякую! – хапаю ключі й швидко біжу на вулицю. Хочеться вірити, що Денис не замкне двері будинку перед моїм носом. Хоча, швидше за все, вдруге підвестися з ліжка буде доволі важко. 

Відмикаю машину і лізу у салон. Аптечка знаходиться на задньому сидінні, і, прихопивши її з собою, знову повертаюся у будинок. Схоже, Ден таки заснув, але це ненадовго. 

Спочатку беруся обробити антисептиком його рани й для цього використовую ватну паличку. Тільки-но торкаюся нею розбитої губи, Ден шипить і розплющує очі.

– Я сподівався, що ти пішла геть, – бурчить зовсім не злісно. 

– Не дочекаєшся, – фиркаю. 

Обробляти рани під прямим поглядом хлопця – ще те задоволення. Його сині очі проникають мені в душу і змушують прокидатися все те, що вже давно заснуло. Зараз він по-особливому гарний, коли немає цього холоду в очах, а з рота не вилітають чергові образливі слова. 

– Ти можеш так на мене не дивитися? – все-таки не витримую і починаю нервувати. 

– Ти сама до мене прийшла. Що хочу, те й роблю, – криво усміхається, але говорить спокійно.

– Потрібно намазати синець маззю. Він виглядає жахливо. Може, краще у лікарню? – шукаю в аптечці мазь від забоїв і, на щастя, знаходжу. 

– Я живучий, Сабі, – Ден замовкає, зрозумівши, що сказав не те. Давно вже я не чула своє ім'я з його уст в ось такому плані. 

Доводиться кілька разів вдихнути й видихнути, щоб розвіяти ту димку, що покрила нас обох. Здається, що не було тих двох років, а ми, як і раніше, найкращі друзі, що якраз збираються зізнатися одне одному в почуттях. 

– Сядь! Треба втерти мазь, – прошу і розумію, що, напевно, не зможу цього зробити. Нехай він скаже, що сам усе зробить, а я тільки зрадію. 

Тільки от Денис не збирається мені перечити, повільно сідає, а я швидко розглядаю його міцну грудну клітку, засмаглу шкіру та кубики преса. 

Здуріти можна! І чого я сюди прийшла?

– Може, ти краще сам? – піднімаю погляд на нього, але краще не стає. Денис точно бачить мою розгубленість і продовжує знущатися.

– Я хворий, Сабріно, – говорить тихо. – А ти прийшла мене лікувати. Забула?

Забудеш тут! Аякже!

Доводиться опановувати себе. Не хочеться виглядати перед ним повною ідіоткою. Хоча подумки я вже сотню разів пошкодувала, що заявилася сюди.

Поки втираю мазь, здається, що навіть не дихаю. Дивно, але Денис також мовчить. Його грудна клітка не рухається і не чутно дихання. Невже відчуває щось подібне? Та ні, бути такого не може!