13.

– Сука! – кричить хлопець, коли мої зуби кусають його руку. Я-то думала, що зараз він відпустить мене і весь цей жах закінчиться,  тільки не врахувала одного: цей Юра – ще той мудак. 

Він сильно б'є мене іншою рукою по обличчю, і, не втримавшись, я падаю на асфальт. Не одразу розумію, що сталося, а до тями приходжу лише тоді, коли Юра лежить на асфальті, а Денис сидить над ним та б'є кулаками в обличчя. 

Ця картина надто жахлива, і мені б краще тікати звідси, не озираючись. Тільки от кляте сумління не дає цього зробити. Все ж таки Ден врятував мене, але це не пояснює його агресії. 

Бачу, як Вадим намагається відтягнути Дениса від напівживого Юри, але у нього нічого не виходить. Мій колишній друг нікого не чує, і, схоже, взяв собі за мету вбити бідолаху.

– Денисе! – не знаю, що керує мною у цей момент. Я справді не хочу, щоб через мене у хлопця були проблеми. І справа зовсім не в почуттях. – Відпусти його! Ти можеш його вбити! 

Підходжу доволі близько і відчуваю, як до горла підступає нудота, коли бачу розбите обличчя Юри. Кров вкрила кожен міліметр шкіри, і видовище це точно не для слабких. 

Доводиться опановувати себе, інакше може статися непоправне. Хапаю Дениса за руку, якою він знову збирається вдарити хлопця, і, на щастя, він зупиняється.

– Зникни, Сабріно! – його голос сповнений люті. Ще жодного разу не чула його таким. Це реально страшно, але цього разу я не буду мовчати.

– Ні! – кричу щосили. – Залиш його! 

Денис важко видихає і, на щастя, підводиться на ноги. Зараз я схожа на муху перед слоном. Він дивиться на мене зверху донизу, важко дихає і стискає руки в кулаки. Чомусь не боюся більше. Можливо, інстинктивно розумію, що Денис не зробить боляче. Фізично так точно. 

– Пішли! – він хапає мене за руку, і не встигаю навіть слова сказати, як тягне мене за собою кудись на стоянку. 

Вириватися не збираюся, просто не хочу. Можливо тому, що до божевілля сильно хочу знати, що буде далі. Ну точно ідіотка!

Тим часом Денис зупиняється біля свого автомобіля, відчиняє двері з боку пасажира і заштовхує мене всередину. Гримає дверима так, що у вухах закладає, і, поки обходить автомобіль, невідривно слідкую за ним. Цікаво, що ж буде далі?

– Схоже, без проблем ти жити не можеш, – сідає за кермо і кидає у мій бік короткий погляд.

– Ніхто не просив тебе втручатися! – бурчу. Знаю, що кращий спосіб захиститися – це нападати першою. 

– Та невже? – Ден подається вперед, і тепер між нами надто коротка відстань. Його погляд такий же холодний, як і завжди, але зараз я не відчуваю страху. Він врятував мене, хоча міг цього не робити. Навіщо? – Тобто було б краще, щоб цей мудак трахнув тебе десь у темному кутку? Цього ти хотіла? 

– А тобі то що? – гиркаю у відповідь. – Я не розумію тебе, Дене. Спочатку сам робиш боляче, а тоді допомагаєш. Навіщо? Це чергова твоя гра? 

– Жодних ігор, Сабріно. Грати вмієш тільки ти, – його погляд опускається на мої губи – і стає важко дихати. Одразу пригадую наш недавній поцілунок. Невже він знову збирається це зробити?

Поки я тону у глибині його очей і чекаю незрозуміло чого, Ден нахиляється ще ближче, а тоді дістає з бардачка вологі серветки. Кидає їх мені на коліна і повертається на своє місце. 

– У тебе губа розбита. Краще протри, – каже сухо і покидає салон. Кілька секунд спостерігаю за тим, як він обходить автомобіль і сідає на капот. Підпалює чергову цигарку й робить затяжку. 

Нарешті відмираю і, знайшовши у сумці дзеркальце, розглядаю своє відображення. Губа дійсно розбита і припухла. Дивно, що до цього моменту я навіть болю не відчувала. Стираю кров, що вже почала підсихати, і чекаю на повернення Дена. 

Навіть не уявляю, що буде далі, але покидати салон його дорогої машини зовсім не хочеться. 

Денис повертається через кілька хвилин. Аромат його парфумів перемішався із запахом диму. Дивно, але мені це подобається і хочеться вдихати його ще глибше.

– Відвезу тебе додому. Все ж таки сьогодні я тебе врятував, – кидає сухо та заводить двигун.

Я ж мовчу, тому що не знаю, що варто говорити. Ми не сварилися уже кілька хвилин, і це наш невеликий рекорд. Тільки я буду не я, якщо мовчатиму і втрачу можливість дізнатися бодай щось. 

– Я намагалася поговорити з мамою, тільки вона не хоче нічого пояснювати, – кажу тихо, очікуючи на черговий вибух від Дена.

– Дуже шкода, – кидає у мій бік швидкий погляд. – Я однаково не можу тобі вірити, Сабріно. 

– Тоді ти просто ідіот! – зриваюся на крик. Можливо, це стрес так на мене вплинув, але тримати усе в собі я більше не хочу. – Два роки звинувачуєш мене незрозуміло у чому. Ти жодного разу навіть не намагався поговорити! Вислухати мене! Мені також боляче, Дене! І з кожним днем ти робиш цю рану ще більшою!

Схоже, слухати мене Денис не збирається. Різко зупиняє автомобіль, і я мало не пробиваю головою лобове скло. Тільки от прийти до тями не встигаю, тому що хлопець швидко покидає салон, обходить автомобіль і відчиняє двері з мого боку.

– Вимітайся! – коротко і по суті.

– Ти серйозно? – у мене реально немає слів. – Залишиш мене тут саму?!