11.

Стукати у двері не доводиться, тому що вони прочинені. Схоже, Денис не боїться, що у гості можуть заглянути грабіжники, або ж я… Навіть не знаю, що страшніше.

Навіть через два роки я добре пам'ятаю, що де стоїть у цьому домі. Світло падає лише від вуличного ліхтаря, і його дуже мало. Уже збираюся покликати Дена, коли гуркіт повторюється, і цього разу з вітальні на першому поверсі. 

Стає до божевілля страшно, і з'являється ідея розвернутися й піти геть. Все ж таки я не зобов'язана рятувати Дена. Тільки от зовсім невчасно згадую, що він також не був зобов'язаний рятувати мене з води кілька днів тому, але зробив це. 

Саме тому ховаю якомога далі крики здорового глузду і таки ступаю на поріг вітальні. На щастя, тут хоча б горить приглушене світло. Його зовсім мало, та й цього досить, щоб зрозуміти, що відбувається. 

Денис стоїть посеред кімнати з гітарою у руках. Хоча краще сказати з тим, що від неї залишилося. Поки що він мене не бачить і в черговий раз замахується, щоб щось розбити саме нею. 

Цю гітару подарувала йому я на день народження. Свого часу Ден мріяв стати співаком. У нього чудовий голос і на гітарі він грає неймовірно. Мені доводилося працювати все літо, щоб назбирати грошей та купити йому її. Пам'ятаю шалену радість хлопця, коли вручила свій подарунок. А зараз він розбив її майже повністю. Просто так, бо захотілося.

– Що ти робиш? – дивно, але мій голос звучить твердо та зібрано. Можливо, це тому, що побачене сильно на мене впливає. Черговий удар від колишнього друга. Здається, що навіть біль уже не такий сильний. Звикла, напевно. 

Денис завмирає, наче вкопаний, схоже, не очікував, що я можу з'явитися у його домі. Його голова низько опущена, гітара падає на землю й повністю розбивається. 

– Я зобов'язаний перед тобою звітувати? – питає холодно. – Ти, здається, дверима помилилася.

– Не помилилася, – бурчу. – Чим перед тобою завинила гітара? 

– Її подарувала мені ти, – Денис відштовхує її ногою та швидко наближається до мене. Стає навпроти, надто близько, і дивиться зверху донизу. При мінімумі світла цей хлопець здається дуже небезпечним, але я знаю, що насправді все не так. Він не зробить мені боляче, фізично так точно. А от морально... хіба це вперше? 

– Міг просто повернути. Не розбивати її, – ну ось, голос починає тремтіти. Схоже, моєї впевненості вистачило ненадовго. 

– Вона моя, що хочу, те й роблю, – холодно карбує. – А тобі краще покинути мій дім. Я тебе не запрошував.

– Я хочу знати, що з тобою відбувається. Ти говорив щось про мою маму. До чого вона причетна? – розумію, що, можливо, саме сьогодні мені відкривається вся правда, ну або хоча б невелика її частина. 

– Ти сама чудово все знаєш. Не могла не знати, чим вона займалася. А може, і допомагала їй, – Денис знову злиться і будує навколо себе стіни. Мені це зовсім не подобається, тому що я нічогісінько не розумію. 

– Не говори дурниць! – переходжу на крик і, коли хлопець збирається відступити, хапаю його за руку. Ми обоє завмираємо, тому що кілька років я не відчувала тепла його тіла. І зараз мою руку б'є струмом. Впевнена, що Денис відчуває те ж саме. – Я справді нічого не знаю! Я ж кохала тебе, Дене. Всі ці роки кохала. А ти просто взяв і розбив моє серце, нічого не пояснюючи. 

– Хочеш грати жертву? – несподівано Денис вириває свою руку, швидко наближається і хапає мене за плечі. Сильно так, до болю. – Не вийде, Сабріно. Через тебе і твою родину я мало не втратив дорогу мені людину. Я ніколи тобі не пробачу. І байдуже, що ти там відчувала у минулому. Якщо відчувала… Я також збирався зізнатися тобі в почуттях. У той вечір був готовий розповісти усе. Як добре, що правда вилізла на поверхню саме в той день. Ти не заслуговуєш на кохання, Сабріно. І на хороше ставлення також. Тому... тримайся від мене якомога далі, або просто повернися туди, де була останні два роки. 

– Мені шкода, що сталося щось погане. Навіть якщо у цьому винна моя мама, мені шкода. Але я справді нічого не знаю. І якщо вже на те пішло, ти не один, хто живе з образою. Я також багато пережила. Шкода, що ти цього не розумієш. 

– Хочеш, щоб я тебе пожалів? – фиркає Денис. Його руки все ще у мене на плечах, але болю більше немає. Здається, що він тримає мене не тому, що я можу піти вперед і зробити щось заборонене. Швидше за все, він просто боїться, що може не втриматись. 

– Хочу, щоб ти дещо зрозумів, – дивлюся йому в очі й зараз справді готова сказати все, що думаю. – Рано чи пізно до тебе дійде, що я справді ні при чому. І коли ти це зрозумієш, хочу, щоб тобі стало боляче. Я справді кохала тебе, Дене. До божевілля сильно. І якби ти кохав мене хоча б наполовину так само сильно, то зрозумів би, що я ніколи не змогла б тебе зрадити. 

Я замовкаю і чекаю від нього будь-якої реакції. Розумію, що мої слова ніяк на нього не вплинуть. Він не повірить, тому що дуже глибоко заховав свої почуття. Єдине, чим він зараз живе – це відчуття помсти та ненависті. Вони керують ним, і поки так буде, нічого не зміниться. 

Минає майже хвилина – і весь мій запал розвіюється. Хочеться піти звідси й забрати власні слова назад. Йому вони не потрібні, а мені боляче.

– Відпусти! – намагаюся вирватися з його захвату, але куди там. Денис тримає міцно і дивиться так, наче намагається зробити у мені дірку. – Дене, відпусти!