10.

Весь наступний день я намагаюся зібратися та наважитися на відверту розмову з матір'ю. Тільки от що у неї запитати – я не знаю.

Слухай, мамо... А ти часом не причетна до того, що мій найкращий друг почав мене ненавидіти?

Якось так виходить…

У результаті я не можу й слова вимовити, тому весь день знову проводжу у ліжку, думаючи над тим, що тепер робити. Саша сьогодні працює, і в мене немає можливості розповісти їй усе. Добре, що вже завтра я збираюся на роботу. Напевно, ще одного дня в чотирьох стінах просто не переживу. 

Покидаючи наступного ранку свій дім, я одягаю темні окуляри. Сама не розумію цього пориву, просто здається, що так буде краще, і не дарма. З будинку Дена виходить чергова довгонога красуня, а сам хлопець смачно цілує її на порозі. 

Я ж просто ігнорую це видовище, як і знайомий біль у районі серця. Я не буду про нього думати, і так буде правильно. Краще згадуватиму, як він мене назвав позаминулої ночі, щоб відчувати до нього ще більшу неприязнь.

Начебто вийшло, принаймні я змогла перемкнутися. У кафе на мене уже чекає Саша. Сьогодні її останній робочий день, а мій тільки перший. Хоча, провівши кілька днів вдома, я готова працювати взагалі без вихідних.

Поки ми з подружкою переодягаємося, я встигаю розповісти про розмову з Денисом, і, звісно ж, у Саші на цю тему є своя думка.

– Ідіот цей Ден, – фиркає, заплітаючи волосся. – Живе якимось незрозумілими образами. До чого тут твоя мама взагалі?

– Сама не знаю, – розправляю  форму. – І запитати її не виходить. Просто не можу підібрати слів. 

– Як на мене, давно час викинути з голови цього мерзотника. Він стільки болю тобі завдав. Знаю, що це важко, але ти хоча б спробуй. До того ж тепер у тебе Рома є. От він і допоможе забути. 

Саша лукаво усміхається, а я закочую очі до неба. Подруга невиправна, хоча частка істини у її словах все-таки є. Рома дійсно хороший, і з ним я можу бути щасливою. Якщо сама цього захочу… 

Зміна проходить швидко й доволі спокійно. Після застуди я швидко втомлююся, тому доводиться часто сідати за стійкою, щоб перевести подих. Рома приходить кілька разів, щоб запитати, як у мене справи. Він щиро хвилюється за моє здоров'я, і це неймовірно приємно. 

Без зайвих слів він підвозить мене додому, і, набравшись сміливості, я цілую його в щоку. Поки що на більше не здатна, але з цим хлопцем мені дійсно добре. 

Саме у такому ритмі минають і два наступні дні. Тішить те, що Дениса я не бачу. Навіть тачки його немає біля будинку. У душі загоряється вогник надії, що він просто поїхав геть, але здоровий глузд попереджає, що так просто точно не буде. 

У перший мій вихідний ми з Ромою домовляємося сходити на побачення. Довго відтягували цей момент, але мені захотілося щось змінити й нарешті знайти того, хто буде кохати та цінувати.

Для цієї зустрічі навіть сукню одягаю, білу і довжиною до колін. Волосся залишаю розпущеним і роблю легкий макіяж. Покидаючи дім, помічаю, що Рома стоїть поруч зі своїм позашляховиком і тримає у руках букет троянд. 

Я не можу втриматися від усмішки, але триває вона недовго. Рівно до того моменту, як у сусідній двір заїжджає знайомий червоний автомобіль. Я намагаюся бути сильною і не дивитися у бік Дена, який виходить з автомобіля і починає діставати щось з багажника.

Отже, він не поїхав… Усвідомивши це, я знову заплуталася, тому що не можу зрозуміти: радіти мені чи плакати. 

– Ти неймовірно гарна, – тільки-но наближаюся до Роми, він передає мені квіти, а сам несподівано цілує у губи. Цей поцілунок триває лише мить, але і її достатньо, щоб я повністю розгубилася.

І що це було? Рома захотів показати Дену, хто тут головний? До речі, про мого сусіда! Поки Рома обходить авто, я маю можливість спостерігати за ним через наглухо тоновані вікна. Ден не поспішає заходити у дім, стоїть, спершись на бампер своєї машини, і курить. При цьому його погляд спрямований на автомобіль Роми, і в мене мурашки шкірою від того, наскільки він холодний. 

– Готова їхати? – голос Роми повертає мене у реальність. Натягнуто усміхаюся й киваю головою. Чудовий початок побачення, нічого не скажеш. 

У кінотеатрі Рома постійно поруч, тримає мою руку у своїй та усміхається. Ми займаємо останні місця поруч з парочками, які уже цілуються, і мені стає ніяково. Ну справді, таке враження, що мені зараз вісімнадцять, а не двадцять два. Потрібно добряче напружитися, щоб ці стіни таки впали і я змогла повністю відкритися Ромі.

До речі, фільм ми вибрали доволі цікавий та смішний. І якби я постійно не відволікалася на руки Роми, що торкалися моєї руки, плеча, щоки чи волосся, то, можливо, хоча б щось з нього запам'ятала. 

– Ти дуже напружена, – схоже, Рома таки вирішив добитися мене сьогодні. Він проводить носом по моєму волоссю, а його рука лягає на мою шию. Це так... бентежно і неймовірно страшно. 

– Просто я… – і чому мій голос так тремтить? Чого я так сильно боюся?

Рома не дає мені відповісти. Обережно, але впевнено повертає моє обличчя до себе та накриває мої уста своїми. Розумію, що не можу сидіти як ідіотка, тому відповідаю на цей поцілунок. Не тому, що хочу цього, а тому… що не хочу образити хлопця.