9.

– Ну й налякала ти нас, подруго, – зітхає Сашка, сидячи на моєму ліжку. 

– Я сама злякалася, – бурчу. Тепла ковдра не сильно допомагає зігрітися, як і гарячий душ, який був одразу після повернення додому, і запашний чай, який я випила хвилину тому. Мене все ще трусить, і останнє, чого зараз хочеться – це захворіти.

– Коли побачила тебе на руках у Дена, реально подумала, що ви помирились. Так круто бачити вас разом. Навіть нехай це тривало всього трішки. 

Мовчу, тому що, чесно кажучи, сказати нічого. Ми з Деном більше не говорили. Він просто приніс мене до друзів, а коли цю чудову картину побачив Рома, мало не вирвав мене з рук колишнього друга. 

От він реально злякався за моє здоров'я, навіть футболку свою на мене одягнув, щоб я трохи зігрілася. Заніс у свою машину й одразу відвіз додому. Він не питав, що сталося, але я чудово знаю, що доведеться все йому пояснити. А ще мені до біса цікаво, що там робив Ден. Невже за мною пішов? Але навіщо? 

– Сашо, я відпочити хочу. У вухах все ще шумить, – знаю, що подруга хвилюється, але зараз хочеться побути наодинці з собою. На щастя, мама ще на роботі й не бачила, у якому стані її донька з'явилася додому. 

– Так, звісно! – подруга підводиться на ноги та цілує мене в чоло. – Попереду ще два вихідних. Маєш час, щоб відпочити. Я завтра зайду.

Саша йде, а я дуже швидко засинаю. Напевно, стрес дав про себе знати, а ще мене кидає то в жар, то в холод. Головне зараз – не захворіти, ненавиджу себе у такому стані. 

Наступного ранку щойно розплющую очі, одразу розумію, що він далеко не добрий. Голова тріщить, а в горлі дере. Схоже, я все-таки захворіла…

Мама одразу помічає мій стан, тільки-но з'являюся на порозі кухні, щоб випити склянку води. Звісно ж, я не розповідаю їй правду, просто кажу, що плавала, тому й застудилася. 

У результаті вона відправляє мене назад у ліжко, а сама йде в аптеку за ліками. Телефоную Саші та прошу не приходити, щоб не заразитися. Все ж таки вже завтра їй на роботу. 

Під вечір ще й температура піднімається, і мені хочеться просто померти. Напившись ліків, просто лежу і гіпнозую поглядом свій телефон. Як ідіотка сподіваюся на те, що Ден таки зателефонує й запитає як я, але апарат мовчить, і я вкотре переконуюся, що Ден мені ніхто. Чи краще буде сказати, навпаки. 

Коли у двері стукають і на порозі з'являється мама, я не можу зрозуміти, чому вона така розгублена. Та коли за її спиною з'являється Рома та усміхається мені, гублюся вже я.

– Люба, тут до тебе прийшли, – мама киває собі за спину. Впевнена, що після того, як Рома піде, на мене чекатиме тисяча запитань. 

– Привіт! – хлопець проходить у кімнату, і лише зараз помічаю у його руках невеликий букет квітів. 

Одразу пригадую, який страшний у мене сьогодні вигляд, і хочеться сховатися під ковдру з головою. 

– Привіт! Що ти тут робиш? – мама йде, зачинивши за собою двері, та спокійно мені не стає. Рома тут, у моїй кімнаті, і погляд його прискіпливо гуляє моїм обличчям. 

– Не хотів тебе турбувати, тому набрав Сашу. Вона сказала, що ти захворіла, – Рома сідає на край мого ліжка і несподівано кладе свою прохолодну руку мені на лоба. – Гаряча... Пробач, що твоїм рятівником став не я.

– Що ти маєш на увазі? – напевно, це жар не дає  мені нормально думати. А може, слова самого Роми не мають сенсу? 

– Коли побачив тебе у нього на руках… – хлопець хмуриться, і я розумію, що та ситуація була йому неприємною. – Що там сталося, Сабріно? Чому ти мало не потонула? І чому саме він тебе врятував?

Ну, на останнє запитання навіть у мене немає відповіді, а на всі інші... Коротко розповідаю йому про свої вчорашні пригоди та про порятунок дівчинки. Рома уважно слухає й все більше хмуриться. Напевно, також вважає мене ідіоткою.

– Знаєш, як би сильно мене не дратував Денис, мушу визнати, що він молодець. Врятував тебе, – стримано відповідає.

– Так, він добряче мені допоміг, – хмикаю невесело. – Тобі також здається, що варто було просто пройти повз?

– Звісно, ні. Ти молодець, – Рома усміхається, і моє обличчя миттєво починає горіти. Хоча, можливо, вся справа у температурі… – Просто наступного разу краще клич на допомогу. Добре? А то я ще не готовий тебе втрачати. І не факт, що коли-небудь буду готовим. 

Ого! Оце так зізнання! Я замовкаю, а Рома, схоже, розуміє, що сказав надто багато. Він одразу переводить розмову в інше русло, ми говоримо про роботу і про всякі дурниці. 

Поряд з цим хлопцем час пролітає дуже швидко, і не встигаю зрозуміти, коли він підводиться на ноги та підходить до дверей. 

– Тобі варто більше відпочивати, Сабі, – тепло усміхається. – Навіть не думай повертатися на роботу, поки остаточно не видужаєш. І зараз я кажу це не як твій директор.

– А як хто? – питаю з цікавістю.

– Як хлопець, який від тебе у захваті, – впевнено відповідає та покидає кімнату.

Не можу не усміхатися, тому що поруч з Ромою мені добре і спокійно. Він справді чудовий хлопець, і, можливо, ми могли б стати хорошими друзями. Але щось більше… я не знаю. 

Клятий Ден то рятує мене, то знову встромляє ножа у саме серце. З ним до божевілля важко. Але коли він поруч, я почуваюся живою. Його серце б'ється у такт з моїм, його погляд такий же синій, як і в мене.