5.

Наступного ранку у мене хороший настрій. Навіть попри те, що вчора я дізналася не надто хороші новини. Ні, я не проти братика чи сестрички. Я проти ставлення власного батька до мене. 

За сніданком розповідаю матері про цікавий стан Світлани. Якщо я думала, що маму це якось зачепить, то сильно помилялася. Зовсім не зачепило, або ж мама добре вміє тримати свої емоції під контролем.

– А чого ти хотіла, люба? Твій батько завжди таким був. Лише про власну вигоду й думав, – фиркає та ставить на стіл поруч зі мною тарілку з яєчнею. 

– Угум, – не хочу говорити про батька погано. Краще просто мовчати. Сам тато ніколи не згадує про маму з поганого боку, хоча я впевнена, що у їхньому розлученні винні обоє. 

Швидко снідаю і, прихопивши свій рюкзак, покидаю дім. Моя зміна розпочинається через пів години, і зовсім не хочеться запізнитися у свій перший робочий день.  

Ступаю на тротуар і помічаю, як двері будинку Дениса відчиняються. Спочатку на вулицю виходить сам хлопець, а за ним гарна білявка, якої я раніше не бачила. 

Ден кладе свою руку їй на плечі й з усмішкою шепоче щось на вухо. Дівчина мало до неба не стрибає від щастя, і я розумію, що колись дуже сильно хотіла бути на її місці. Щоб Ден ось так обіймав, цілував та усміхався лише мені. 

Доводиться навіть головою потрусити, щоб викинути з голови все зайве. Мені має бути байдуже на його походеньки, то чому серце в цю мить так болюче стискається?

Прискорююсь, щоб не зустрічатися з цією парочкою, але вже через кілька хвилин яскраво-червона машина Дениса пролітає поруч зі мною. 

Придурок!

На щастя, сьогодні у кафе працює Саша. Подруга швидко розповідає мені суть обов'язків і, поки обслуговую перших гостей, уважно за мною стежить і вказує на помилки. 

– Як на мене, ти чудово даєш раду, – говорить, коли ми проходимо на кухню, щоб випити кави. Зараз обідня пора і гостей не надто багато. 

– Я стараюся, – щиро зізнаюся. – До речі, вчора телефонував мій батько. 

– Справді? Хоче, щоб ти повернулася? – дивується Саша, а я коротко розповідаю про те, що вчора дізналася. – От придурок! Пробач, Сабі, але я справді не можу втримати в собі лайливих слів. Як так можна взагалі?!

– Просто Світлана – ще та маніпуляторка, а він по-справжньому її кохає, – знизую плечима. 

Сашу мої пояснення зовсім не торкають – вона однаково дуже зла. Ну а я просто змирилася, тому що бажаю йому щастя. Навіть з такою жінкою, як Світлана. 

Наступна половина дня вже не здається мені такою легкою. На вулиці розпочався дощ, і всі, хто гуляли, вирішили перечекати його у кафе. У результаті в приміщенні яблуку ніде впасти. Моя форма прилипає до мокрої спини, а на лобі виступають крапельки поту. 

– Як ти? Втомилася? – дорогою на кухню мене зупиняє Рома. От у нього вигляд ідеальний: хлопець у футболці поло і світлих джинсах. 

– Це ж мій перший день, – знизую плечима. – Пробач, маю забрати замовлення.

– Сабріно, на вулиці дощ. Не проти, якщо я підвезу тебе додому? – питає, а я здивовано завмираю. 

І що це означає? Рома вирішив зі мною пофліртувати? Погана ідея! Я не збираюся крутити романи на роботі. 

– Тільки якщо заберемо і Сашу. Нам по дорозі, – а що? Він сам запропонував, а мокнути під дощем щось зовсім не хочеться. 

Зміна підходить до кінця, і ми з подругою спішимо в роздягальню, щоб змінити одяг. Розповідаю Саші про пропозицію Роми, і подруга явно здивована.

– Я тут давно працюю, але Рома жодного разу нікого не підвозив. Схоже, він на тебе запав, подруго, – регоче дівчина, розчісуючи своє волосся.

– Не говори дурниць! – бурчу, одягаючи футболку. – Просто Рома хороший хлопець.

– Ага, точно, – фиркає Саша.

Рома вже чекає нас біля виходу. Він сам погасив усюди світло і навіть автомобіль до входу підігнав. Поки чекаємо під навісом, він зачиняє двері кафе. Його величезний чорний позашляховик трохи мене лякає, і стає спокійніше тільки тоді, коли Саша весело мені підморгує. Все-таки добре, що я взяла її з собою.

Тільки от у подруги якісь власні плани, тому що коли настає час сідати у салон, вона штовхає мене до передніх дверей, а сама вмощується назад. Часу на те, щоб піти до неї, немає, тому що Саша зачиняє двері, а дощ не перестає лити. Щоб не промокнути до нитки, таки забираюся на переднє сидіння. 

– Ну і погода сьогодні, – голосно заявляє Саша, щоб розвіяти мовчання між нами. Поняття не маю, про що можна говорити з Ромою, а він, схоже, чекає першого кроку саме від мене.

– Так, ллє як з відра, – говорить хлопець, уважно стежачи за дорогою.  На щастя, водить він добре і навіть швидкості не перевищує. У цьому плані я абсолютно спокійна, а у всіх інших – не дуже…

Коли автомобіль зупиняється біля дому Саші, у мене з'являється бажання вийти разом з нею. Краще вже пройтися п'ять хвилин під дощем, аніж залишатися з цим хлопцем в одній машині.

– Чому мовчиш? – питає Рома, коли автомобіль від'їжджає від дому подруги. – Я тебе напружую?

– Ні! – випалюю надто емоційно. – Просто сьогодні був дуже важкий день. Я справді втомилася. Сподіваюся, що завтра буде легше.