4.

Від спогадів моє тіло вкривається сиротами. Я так довго намагалася забути все це, але побачила Дена на власній кухні – і все повернулося. 

– Що він тут робить? – навіть власний голос здається не моїм. Мама здивовано завмирає, а колишньому другові хоч би що. Продовжує наминати млинці й вдавати, що все просто чудово. 

– Люба, що за реакція? – мама ставить на стіл ще одну тарілку для мене, але їсти поруч з ним я точно не буду. – Денис приїхав лише вчора. Він вдома зовсім сам, от я й запросила його на сніданок. Ти їсти збираєшся? Охолоне все!

– Самі снідайте! – кидаю сердито та швидко покидаю межі кухні. Мені просто необхідне свіже повітря, інакше задихнуся. 

Денис явно не просто так з'явився сюди. Захотілося знову мене позлити? Швидше за все, так і є…

Виходжу на задній двір і вдихаю повні груди повітря. Та якщо я дійсно думала, що це чимось допоможе, то сильно помилялася. Не допоможе… 

– Що за концерт, Сабріно? Чому ображаєш свою маму? – несподівано поруч з'являється Денис і дивиться на мене холодно та глузливо. 

Завмираю, тому що ніколи не могла встояти перед кольором його очей. Сині, як саме небо... Були колись, а зараз у них справжня буря, і небо затягнуло темними хмарами. 

– Що ти забув у моєму домі? Сам же говорив триматися від тебе якомога далі! – сичу роздратовано. 

– Я передумав. От побачив тебе вчора і зрозумів, що хочу пограти. Хочу, щоб ти сама забралася з цього міста. Повернулася туди, де була ці два роки, і більше ніколи не поверталася, – його голос перенасичений отрутою. Я все ще не можу зрозуміти, звідки стільки ненависті, і навіть не намагаюся розуміти. 

– Що за дитячі ігри, Дене? – підступаю до нього ближче і стаю навшпиньки, щоб краще бачити його очі. – Напевно, мені ніколи не вдасться тебе зрозуміти. 

– Навіть не намагайся, – криво посміхається. – Просто забирайся звідси, інакше я перетворю твоє життя на пекло.

– Ти мерзотник, Дене, – сваритися більше не хочеться. Просто немає сил. Таке враження, що цей хлопець випиває всі мої емоції та сили. Сам задоволений, а я – вичавлена та розбита. – Я дійсно тебе кохала. Вірила тобі, а ти…

– Мене звинувачувати будеш? – несподівано він наступає й до болю хапає за плечі. Доводиться стиснути зуби, щоб не шипіти від неприємних відчуттів. Його дії просто ще раз доводять, що у нашій історії не буде щасливого кінця. – Після всього, що сталося? Себе звинувачуй, Сабріно! Себе і свою…

– Що тут у вас? – у дверях з'являється мама, і Денис різко мене відпускає. Натягує на обличчя милу усмішку та вдає, що все чудово. 

– Ми просто розмовляємо. Все ж таки не бачилися давно, – заявляє спокійно.

– Можете зробити це за столом. Сніданок охолов, – мама хмуриться, напевно, розуміє, що не все так просто. 

– Мені прикро, але треба бігти, – Денис відступає на крок, а в мене з'являється надія, що він покине мій дім. – Дякую за сніданок. Було дуже смачно!

І він справді йде. Вільно дихати вдається лише тоді, коли гримають двері. Оминувши маму, проходжу в дім та прямую на кухню. Мовчки готую собі чай, щоб хоча б трохи заспокоїтися. 

– Тобі не здається, що Денис змінився? Дивний він якийсь, – мама сідає за стіл і задумливо спопеляє стіну. 

– Ми можемо поговорити про щось інше? Досить того, що він заявився у наш дім з самого ранку! – виходить надто грубо, і мама це  помічає. 

– Між вами сталося щось? Ви ж були найкращими друзями, – дивується мама.

– Ага, були, – роблю ковток чаю, і серце нарешті внормовує своє биття. Просто жахливий ранок! І щось мені підказує, що день буде не кращим. 

До обіду складаю свої речі. Настрою зовсім немає, і покидати власну кімнату зовсім не хочеться. І лише ближче до обіду телефонує Саша та просить підійти у кафе, де вона працює. Подруга домовилася про співбесіду для мене, і це дійсно хороша новина. 

Швидко одягаюсь і покидаю дім. Коли бачу Дениса у дворі, навіть з кроку збиваюся. Він миє свою дорогу машину, але не вигляд мокрої тачки змушує мене вкритися липким потом. Денис без футболки, в одних джинсах, що низько сидять на стегнах. У нього гарне тіло, завжди таким було. І зараз я, як ідіотка, розглядаю його, хоча варто було б взагалі у цей бік не дивитися.

На щастя, опанувати себе все-таки виходить. Відвертаюся і, зібравши докупи всю впевненість, прямую вздовж дороги у бік центру, де й розташоване кафе. Всього п'ятнадцять хвилин – і я на місці. 

Дзвоник над головою сповіщає про мій прихід, тільки-но відчиняю двері. В обідню пору тут не багатолюдно, зате ввечері у цьому кафе любить збиратися вся молодь нашого міста. 

Саша одразу мене помічає та прямує назустріч. Її форма доволі мила, і коротка спідниця відкриває вигляд на довгі ноги. Хочеться вірити, що не всі дівчата тут обирають такий короткий варіант. І взагалі, було б круто, щоб замість спідниці дівчатам видавали шорти. Так було б зручніше. Особливо мені. 

– Швидко ти, – Саша цілує мене в щоку і без зайвих розмов веде за собою у підсобне приміщення. – Рома – наш адміністратор. Саме він буде проводити співбесіду. До речі, він хороший хлопець. І красунчик.