2.

– Сабі, пробач! Я справді не знала, що Ден буде тут, – Саша наздоганяє мене вже на вулиці. Вона збентежена не менше за мене, і я на неї зовсім не ображаюся.

– Я знаю, – ховаю руки у кишені куртки, тому що вони надто сильно тремтять. Дивно, два роки минуло...  і я начебто забула та змирилася. Але тільки-но побачила його, наче повернулася у той день. Все це схоже на біг по колу: одне й теж і виходу немає. – Думаю, що буде краще піти додому. Щось не хочеться вже святкувати. 

– Та зрозуміло, – бурчить Саша. – І чого він взагалі повернувся? Не сиділося у столиці?

Видихаю й просто мовчу. У мене в голові таке ж питання, але від того, що я його озвучу, нічого не зміниться. Денис тут, і, схоже,  на мене чекає веселе літо. 

– Сабі, я повернуся та попрощаюся з Вадимом. Якось негарно ось так тікати, – переминається з ноги на ногу Саша. Знаю, що цей хлопець вже давно їй подобається, і дуже шкода, що сам Вадим бачить у Саші лише знайому. 

– Так, звісно. Я тут тебе почекаю, – погоджуюся й відходжу вбік, щоб ніхто мене не помітив. Трохи поодаль – світло від ліхтаря, і воно не дістає, тому я можу залишатися у тіні. 

Минає кілька хвилин, а Саші все немає. Не хочу думати про те, що вона про мене забула. Та якщо подруга вирішить залишитися, ображатися не буду. Все-таки вона не зобов'язана бути моєю нянькою. Головне, щоб не забула мене про це попередити. 

Минає ще кілька хвилин. Моє терпіння починає розвіюватися, і вже збираюся дістати з кишені телефон, щоб набрати Сашу, але так і завмираю, коли бачу, як з клубу виходить Денис. 

Радію, що сховалась у тіні, і він точно мене не бачить. А от я можу його розглядати, і саме цим зараз займаюся. Здається, що за час, поки ми не бачилися, Денис став ще вищим і ширшим у плечах. Чорна футболка туго обтягує його міцне тіло. Ще тоді, коли ми були друзями, Ден не вилазив зі спортзалу. 

Темне волосся коротко підстрижене, а густі брови зведені до перенісся. Злиться? Схоже на те. 

Ден дістає з кишені штанів пачку й бере з неї одну сигарету. Підпалює – і я знову не дихаю. Цікаво, коли почав палити? Раніше Денис дуже відповідально ставився до свого здоров'я. 

Наче зачарована, слідкую за тим, як хлопець робить затяжку, а тоді видихає густий дим. Клятий Денис неймовірно гарний навіть тоді, коли палить… 

Між нами кілька метрів, а здається, що кілька кілометрів. Чому ми стали такими далекими, якщо у минулому я жити без нього не могла?! Денис не відповів мені тоді на запитання, і сумніваюся, що зробить це зараз.

– Довго збираєшся там стояти? – не одразу розумію, що він звертається до мене. А коли розумію, хочеться знову втекти. Де ж Сашка, зараза?! 

– Я Сашу чекаю, – не розумію, чому виправдовуюся. Краще просто мовчати. 

Несподівано Денис викидає недопалок просто собі під ноги, гасить його підошвою дорогих кросівок і підходить до мене. Тепер ми двоє заховані у тіні дерев, і це мене зовсім не тішить. Денис вищий від мене на цілу голову, а то й більше. Мої очі на рівні його міцної шиї. 

– Чому ти повернулася, Сабріно? – питає сухо. Денис ніколи раніше не звертався до мене повним ім'ям. Лише у той вечір… і сьогодні. 

– Можу запитати у тебе те ж саме, – бурчу. – З твоїх тут нікого не залишилося, а моя мама живе в цьому місті.

– Цікавилася моїм життям? – несподівано він робить ще крок назустріч – і відстань між нами катастрофічно зменшується. Денису доводиться пригнутися, щоб бачити мої очі, а я як ідіотка вдихаю аромат його парфумів. Дивно, що він не змінив їх за цей час. – Не варто цього робити, Сабріно. Мені здавалося, що ти правильно мене зрозуміла. У ту ніч.

– Зауваж, що ти сам до мене підійшов, – виходить грубо, але кращого ставлення цей тип не заслуговує. 

– Мій провтик, – Денис випрямляється, і мені навіть вдихнути вдається. – Більше не повториться. 

Він відступає на кілька кроків і підпалює чергову цигарку. Я ж стою як ідіотка, хоча було б правильно піти геть. 

– Вирішив вбити себе курінням? – кажу і лише після цього розумію, що не варто було цього робити. Щойно Денис сказав, щоб я не втручалася у його життя, а я вкотре стаю на ті ж самі граблі. 

– Життя – паршива штука, Сабі, – відповідає доволі спокійно й робить чергову затяжку. – Кому я це кажу? Дівчинці, що й досі вірить у єдинорогів? І в те, що всі люди хороші. Тебе чекає гірке розчарування, крихітко. 

– Я знаю, що таке життя, Дене. Саме ти став першим моїм вчителем, – мій голос тремтить, але мовчати точно не стану. – Не варто судити мене по тому, що було два роки тому. Ти! Нічого! Не знаєш! 

Ну ось, не вистачає тільки розплакатися перед ним! Саме тому швидко біжу геть, забувши навіть про Сашу. На вулиці темно і перехожі зустрічаються вкрай рідко. Швидко переставляю ноги та на ходу витираю сльози, що водоспадом течуть з очей.

Все ж таки я слабка! Розплакалася перед цим ідіотом! Буде краще, якщо ми з ним більше не побачимося. Мені справді цього хочеться. Якби знала, що він буде тут, ніколи б не повернулася. Краще вже залишитися у батька та Світлани. Її ненависть не так сильно тисне, як цього хлопця. Можливо, тому, що вона мені зовсім чужа, а Денис – це ціла історія.