1.

– Люба, чому ти нікого не попередила про своє повернення? – мама стоїть на порозі нашого будинку й здивовано мене розглядає. 

– Хотіла зробити сюрприз, – мило усміхаюся і, не втримавшись, міцно обіймаю маму. 

– У тебе вийшло, – вона сміється, а я відчуваю, як поганий настрій повільно відступає. – Невже тато так просто тебе відпустив? На нього це не схоже.

– Я сама хотіла повернутися, – знизую плечима і затягую валізу у дім. – Сподіваюся, що моя кімната на місці.

– Звісно, на місці, – мама знову сміється, а мені зовсім не смішно. Добре пам'ятаю, чому два роки тому залишила це місце. І добре, що, повернувшись, не застала тут нікого зайвого. 

– Мамо, я відпочину трохи й потім ми поговоримо, – знаю, що у неї багато запитань. Всередині неспокійно, адже моя історія точно їй не сподобається. 

Вона погоджується, а я прямую у свою кімнату. На щастя, тут нічого не змінилося. Наче й не було цих довгих двох років. Шкода лише, що спогади не так просто викинути з голови.

Не встигаю розібрати речі, як оживає мій телефон. Уже знаю, хто це, і, навіть не дивлячись на екран, підіймаю слухавку.

– Прилетіла? – веселий голос подруги змушує мене широко усміхатися. Вона єдина знає про мене все і завжди підтримує. Навіть зараз підтримує, адже чудово розуміє, як мені було важко повертатися сюди. 

– Сашо, я була не так і далеко. Туди їздять автобуси та поїзди, – сміюсь. – Коли чекати тебе у гості? Я справді скучила.

– Так відчиняй двері, подруго. Я вже хвилин п'ять у тебе під дверима стовбичу, – фиркає Саша.

Пищу від радості й, кинувши телефон на диван, біжу до вхідних дверей. Відчиняю їх і бачу гарну білявку з великими зеленими очима. Ми так міцно обіймаємося, що заледве тримаємося на ногах. Пищимо від радості та стрибаємо на місці. 

– Я така щаслива, подруго! Нарешті ти тут! – заявляє Саша. – А ти схудла! Зовсім там не їла, чи що?

Фиркаю, тому що Саша не далеко від мене втекла. Сама худа, як тростинка, зате доволі приваблива і схожа на модель. Одні довгі ноги чого варті. Шкода, що я ростом не вийшла. Менша від Саші на цілу голову і годжуся їй у молодші сестри. Тільки волосся у мене каштанове і довжиною до плечей, а очі – блакитні. 

Ми проходимо у мою кімнату і вилазимо  на ліжко просто з ногами. Завжди так робили, коли збиралися разом, ще зі школи. Обговорювали друзів, однокласників, ділилися планами та мріями на майбутнє. Шкода, що все це в минулому, а майбутнє вийшло далеко не таким, як ми уявляли. 

– Ти вже поговорила з мамою? – уся веселість злітає з обличчя Саші, коли теми для розмов стають серйозними. 

– Ще ні. Навіть не знаю, як наважитися, – розглядаю свої руки та відчуваю, як знову з'являється хвилювання. – Я думаю, що не варто їй розповідати. Все ж таки Леонід тут більше не живе. 

– А що буде, коли твоя мама приведе чергового коханця? Ти можеш бути впевненою, що він не виявиться ще одним моральним виродком? – сердиться Саша. – Що тоді робитимеш? Знову до татка втечеш?

– До татка не вийде. У нього нове кохання, – зітхаю. На подругу зовсім не злюся, тому що вона говорить правильні речі. Сама це розумію, але наважитися на такий рішучий крок дуже важко. 

Мої батьки розлучилися, коли мені було десять. З того часу у нашому домі було багато чоловіків. Бувши малою, я мало розуміла, чому мама змінює їх зі швидкістю світла. Найдовше затримався саме Леонід. Молодший від мами на десять років і доволі привабливий. Він почав жити з нами, коли мені виповнилося вісімнадцять. Ніколи не ображав мене і був доволі милим. Я також ставилася до нього добре, тому що мама по-справжньому його кохала. 

Та одного дня все змінилося, і моє життя розділилося на дві частини. Я ніколи не забуду, як у день мого народження мені розбили серце, а тоді ще й у душу наплювали. 

Щоб забути, я просто втекла в інше місто до батька. Перевелася в інший універ та розпочала нове життя. Та спокій мені тільки снився, тому що тато також не збирався залишатися без другої половинки, і коли привів у наш дім Світлану, я зрозуміла одне: з цією жінкою ми ніколи не подружимось. 

У результаті я постійно сварилася з дружиною батька, а він перебував між нами, ніби між двох вогнів. І коли мама сказала, що Леонід її залишив, я вирішила повернутися сюди. Все ж таки мій дім завжди був тут. 

– Сабі, досить вже киснути, – Саша усміхається й пригортає мене до себе. – Ти не зобов'язана розповідати мамі усе просто зараз. Головне, що Леоніда більше тут немає. А ти повинна нарешті розслабитися. 

– І що ти пропонуєш? – зацікавлено питаю.

– Завтра у мене зміна в кафе, а сьогодні нам варто кудись сходити. Відсвяткуємо твоє повернення, – весело заявляє Саша.

– Взагалі-то, мені треба шукати роботу. Не хочу сидіти у мами на шиї, – відповідаю. 

– От і займешся цим завтра, – фиркає подруга. – До речі, у кафе, де я працюю, потрібні офіціанти. Якщо хочеш, можу замовити за тебе слівце.

– Було б чудово, – щиро радію.

Насправді у мене дещо інші плани. Літо тільки почалося, і до осені я збираюся жити тут. А от через кілька місяців поїду у столицю. Шукатиму роботу за спеціальністю й розпочну зовсім нове життя. Якнайдалі від батьків, все ж таки мені вже двадцять два.