Коли з'являється нове життя

Епілог
Вони поверталися з міста, коли вона різко схопилася за живіт.
— Матвію… — голос тремтів. — Щось не так. Занадто рано.
— Тримайся. — Його голос не тремтів. Але пальці — побіліли на кермі. — Я тут. Я з тобою.
Коли Аня лежала в лікарняному ліжку, її зігнув біль. Вона не плакала — просто дихала, як її вчили. Матвій був поруч. У його очах — тривога, яку він не ховав.
— Я не хочу, щоб ти була сама. Я не піду.
— Не можеш... — знову спазм. — Це родова…
— Хто сказав?
Він подивився на медсестру:
— Або я залишаюсь, або сюди зайде моя адвокатка.
Вони його залишили.
І коли настав той момент — коли вона кричала, вчепившись йому в руку, коли світ звужувався до болю і страху — він був поруч.
— Ти справляєшся.
— Ти неймовірна.
— Ми вже майже там.
І тоді… плач.
Перший. Гострий. Чистий. Їхній.
— Це… донечка, — прошепотіла Аня. — У нас… донечка.
Матвій не відповів. Він тримав маленьке тільце, загорнуте в біле покривальце, й не міг говорити.
Лише нахилився до неї:
— Ти дала мені життя. Її — і моє.
Минуло три місяці.
Будиночок у селі перетворився на дім. На веранді — колиска. У кімнаті — засушені півонії та малесенькі шкарпетки, які Аня так боялась купувати заздалегідь.
Матвій навчився змінювати підгузки, носити доньку вночі, коли та плакала, і читати казки без жодного артистизму — але з любов’ю.
Аня відкрила маленьку квіткову майстерню в сарайчику збоку. Вона працювала повільно, у перервах між годуванням і тишею. Її очі світилися.
Іноді він зупинявся на порозі, спостерігаючи, як вона перев’язує букети стрічками, і розумів:
Вона — серце всього, що він любить.
Одного вечора, коли зорі висіли низько, а дитина спала, Аня прошепотіла:
— Ти більше не той, ким був, коли ми зустрілись.
— Ні, — зітхнув Матвій. — Бо тепер я знаю, для чого живу.
Він обійняв її ззаду, поклав долоню на її серце.
У темряві пахло квітами, теплом і новим життям.
Кінець.