Те, чого вона не просила

Розділ 19
Вона прокинулась на світанку — у кімнаті ще пахло жасминовим чаєм, який він приніс перед сном. Матвій спав на розкладному кріслі біля її ліжка, глибоко, з відкинутою головою. Вона дивилась на нього — і думала, як сильно все змінилось.
Він був суворий, грубий, закритий. А зараз — беззахисний у цій тиші. Її.
Він не будив її зранку. Просто зник.
Цілий день Аня провела на веранді — ковдра, м’ятовий чай, книга, спокій. Але десь глибоко ворушилось тривожне: де він?
Коли стемніло, заїхав чорний джип. Він вийшов — втомлений, закіптюжений, з пилом на руках.
— Ходімо, — тільки й сказав.
Він вів її польовою дорогою, взявши за руку.
На кінці — старий дерев’яний будиночок, обплетений виноградом. Вона пригадала: якось мимохідь згадала, що мріяла про щось подібне.
— Це… — прошепотіла вона.
— Так. Я купив його. Учора.
— Навіщо?
— Щоб ти мала місце для своєї квіткової справжності. І для нас.
Її очі наповнились слізьми. Вперше — не від страху. Від вдячності.
Він відчинив двері. Усередині — старі дерев’яні підлоги, кілька вікон із вітражами, стара пічка і… свіжі вазони з квітами, які він сам посадив.
— Я не знав, як правильно. Але… — він знітився, що було зовсім не схоже на нього. — Я хотів зробити місце, де ти зможеш дихати.
— Ти не знаєш, що це для мене значить… — прошепотіла вона.
— Знаю. Бо я бачу тебе. Щодня. Щоночі. І я вже не уявляю себе без тебе.
Вона обійняла його — вперше без страху. Просто обійняла — міцно, тепло.
Її живіт торкнувся його грудей. Він притис пальці до нього й прошепотів:
— Ми вдома, малюк.