Слова, які залишають шрами

Розділ 18. 
Аня спала. Її обличчя було спокійне, вперше за останні кілька днів. Матвій сидів на краю ліжка й просто дивився на неї, на її тихе дихання, на долоню, що лежала на животі. Він боявся навіть поворухнутись, щоб не порушити цей крихкий мир.
Він не чув, як задзвонив домофон.
— Алло? — відповів машинально.
— Матвію, відчиняй. Це я.
Мати.
Він не кликав її. Але вона завжди з’являлась тоді, коли найменше її чекали.
— І що це значить? — Її погляд ковзнув по кімнаті, потім зупинився на вазі з ромашками, що стояла біля ліжка. — Ти живеш тут? У цій… квітковій норі?
— Тихіше, — кинув він. — Вона спить.
— Вона?! — голос зірвався. — Та дівчина, яка побила тобі машину?! І тепер вона носить твою дитину?
Матвій не відповів. Просто став між нею й дверима до спальні.
— Ти ж розумієш, як це виглядає? — мати стиснула пальці на сумочці. — Без роду, без племені. Сирота! І ти, з усіма твоїми можливостями… обрав це?
— Я не обирав її статус. Я обрав її серце.
Це було сказано тихо, але твердо. Вперше за довгі роки.
Мати подивилась на нього, ніби не впізнавала.
— Вона тебе змінила, — прошепотіла. — Але я не впевнена, що це на краще.
— Можеш не бути впевнена. Але ти не маєш права говорити зневажливо про жінку, яка носить мою дитину.
— Матвій…
— Все. Якщо ти хочеш побачити мене — прийди з повагою. Інакше двері закриті.
Вона мовчала. Довго. А потім розвернулася і вийшла.
Коли він повернувся до спальні, Аня сиділа в ліжку, очі червоні. Вона чула все.
Його серце стислося.
— Чому ти не сказав мені, що вона прийде? — прошепотіла.
— Я не знав. Але зараз мені все одно, хто що думає.
Він сів поруч, взяв її за руку.
— Я з тобою. І я з нашою дитиною. І якщо хтось проти — це їхній біль, не наш.
Аня вперше дозволила собі заплакати.
Але ці сльози вже не були від страху.
Вони були — від полегшення. Бо він залишився.