На межі страху

Розділ 17
Її рука тремтіла, коли вона поставила чашку на стіл.
Кавова гуща залишила темний слід на білому порцеляні — схожий на щось зле.
Матвій сидів поруч, щось розповідав про новий салон у Чернівцях, але його голос зливався в гул. Аня мовчала, гладячи живіт крізь тонкий светр.
Відчуття незрозумілого напруження не залишало її з самого ранку.
Щось було не так. Вона не могла це пояснити, але… її тіло відчувало загрозу.
— Ти мене слухаєш? — він нахилився ближче.
— Так... Просто трохи втомлена.
— Ти бліда, — він уже був на ногах. — Їдемо до лікаря.
— Матвій…
— Я не питаю.
Ультразвук. Білий холодний гель.
Стиснута долоня в долоні.
Очі лікарки, зосереджені й тривожні.
— Є невелика відшарованість. Це не критично, але потрібен повний спокій. Постільний режим. Без стресів.
Аня не чула все до кінця. Вона лише бачила, як змінюється обличчя Матвія. Його очі потемніли, губи стиснулися.
У його контролі з'явилася тріщина.
— Я винен. Я не побачив, що ти втомлена. Я возив тебе туди-сюди. Я…
— Ти зі мною, — перебила вона тихо. — І цього достатньо.
— Ні, цього недостатньо. Ти — все, що в мене є. Ви — все.
Вдома він уклав її в ліжко, поправив подушку, приніс воду з лимоном, увімкнув тишу.
Сидів поруч, тримаючи її за пальці. Мовчки. Не відпускаючи.
— Ти боїшся? — запитала вона нарешті.
— До чортів. Але я не зламаюсь. Бо тепер я живу не для себе. А для вас.
Його голос зривався. Його погляд був справжній — без захисту, без масок.
— А я… я відчуваю, що це дитя вже знає твоє серце. І я теж, — прошепотіла вона. — Я тебе відчуваю. Усім тілом. Усім собою.
Тієї ночі він лежав біля неї, слухаючи її подих.
Не торкаючись — просто був поряд.
І думав, що якщо її з ним не стане — він зруйнує все, навіть себе. Але він не допустить цього.
Бо тепер — він став іншим. Бо тепер — він любив.