Там, де народжується спокій

Розділ 16
До світанку залишалося ще хвилин тридцять. Село спало, навіть птахи мовчали.
Але Матвій лежав із відкритими очима, слухаючи її рівне дихання.
Її голова — на його грудях, тепла долоня — на животі.
Щоранку він дякував за цю мить. За неї. За дитину. За право бути поруч.
— Не спиш? — прошепотіла вона, наче відчула.
— Ні. Думаю, як не злякатися того, наскільки ти стала для мене всім.
Її пальці торкнулись його щоки.
— Мені теж страшно. Але знаєш, чому я спокійна? Бо ти — не той, ким був спочатку.
— Холодним?
— Закритим. Злий, але не злий по-справжньому.
— А я думав, ти побила мою машину — бо я справді був мудак.
— Ти був. Але я не знала, що це буде найкраща помилка в моєму житті.
Вони готували разом сніданок — і це було несподівано солодко.
Він не відпускав її надовго: обіймав, торкався талії, допомагав із кожним рухом.
— Матвій, я вагітна, а не кришталевий келих.
— Ні. Ти кришталева чаша з вином життя. І я боюсь її розбити.
Увечері вона показала йому маленьку коробку.
— Що це? — запитав він.
— Подарунок. Я хочу, щоб він чи вона носили твоє ім’я як друге. Бо я бачу, як ти змінюєшся. І я хочу, щоб ця частинка залишилася з нами назавжди.
Він не міг говорити. Просто обійняв її — міцно, довго.
Тієї ночі він не хотів спати. Він хотів запам’ятати її запах, її подих, її тишу, яка вже була домом.
І в цій тиші, коли світ за вікном затихав, вона шепотіла:
— Знаєш… я більше не боюсь. Бо ти — тут.
— І залишусь. Назавжди.