Серцем і діями

Розділ 14. Серцем і діями
Уже кілька днів вони були вдвох — подалі від міста, від шуму, від запитань.
Ранки починалися з її сміху. Його рук на її животі. Її чаю з м’ятою.
І не було слів «треба» — тільки «хочу».
— Як ти бачиш наше життя через рік? — спитала вона, коли вони лежали під деревом у бабусиному саду.
— Ти, я, сміх у домі. Можливо, навіть пес. І твій бізнес.
— Квіти? Тут?
Він усміхнувся.
— У селі пахнуть інакше. Може, варто цим скористатись?
Вона дивилась на нього. Уперше — без страху. Бо відчувала: він не просто поруч. Він уже її дім.
Та мир тривав недовго.
Наступного дня на подвір’ї зупинилась машина. Вийшла висока жінка з холодними очима.
— Матвію. Ми повинні поговорити, — сказала вона без привітання.
Мати. У її голосі звучала сталь.
— Вагітність? Від неї? — зиркнула в бік Ані. — Це не твій рівень. У тебе імперія. Ти не можеш дозволити собі таку слабкість.
Аня почула все. І відійшла.
Вперше за останні тижні — вона здригнулась. Не від слів. Від страху, що він промовчить.
Та Матвій мовчав недовго.
— Мамо, — його голос був твердий. — Я довго жив так, як від мене хотіли. Але зараз — не дозволю образити ту, кого кохаю. І нашу дитину. І краще б ти навчилась її поважати. Бо саме вона — мій вибір.
Вона плакала в кімнаті. Та цього разу — від полегшення.
А він прийшов і просто став перед нею.
— Якщо ти дозволиш, я хочу бути з тобою. Навіть якщо доведеться вчитися всього з нуля.
— Я боюся, — прошепотіла вона.
— Я теж. Але вдвох — ми сильніші.
Та ніч була іншою. Вперше — без бар’єрів.
Він торкався її повільно, обережно, з теплом, ніби вклоняючись її тілу, в якому вже билося ще одне серце.
Не було поспіху. Тільки подихи. Шепіт. Прийняття.
А вранці… біль. Раптовий, гострий. І кров.
Швидка. Лікарня. Страх. Матвій блід, мов стіна.
Він сидів біля неї, стискаючи її долоню, поки лікар виходив з кабінету.
— Загроза викидня. Але дитина жива. Вам потрібно берегтись. Емоції, стрес, підняття важкого — під забороною.
Він подивився на Аню — з болем, винувато.
У його очах не було більше жорсткості. Лише відчайдушне бажання захистити.
За кілька тижнів, коли вона повернулась додому, він відвіз її в нове місце.
Маленький будиночок біля поля. І приміщення поруч — з вивіскою:
"Квітка. Від серця"
Її ім’я — під ним.
— Я хотів зробити тобі щось справжнє. Якщо ти ще мрієш…
Вона не відповіла. Просто обняла його — міцно, як ніколи.
Бо це був не просто жест. Це була любов, що стала дією.