Ненароком

Розділ 13. 
Матвій приїхав раніше, ніж обіцяв.
Його зустріла тиша. Двері до спальні були прочинені. Аня спала — згорнувшись клубочком, як завжди, з руками на животі.
На столику поруч — чашка з охололим чаєм, розгорнута книга й…
Тест.
Його погляд ковзнув по ньому — і завмер.
Дві смужки.
Світ ніби на мить перестав обертатись.
Він не одразу вдихнув. Просто стояв, дивився — і не міг повірити.
В голові вдарили думки одна за одною:
Це жарт? Чий це тест? Може, вона просто… ще не знає? А може, вже знає і… мовчить?
Він тихо вийшов на балкон. Дихати було важко. Ні, не через гнів. Через страх.
Він — не був готовий.
Він знав, як керувати людьми, як будувати бізнес, навіть — як контролювати себе. Але як контролювати нове життя?
Його серце билося швидко, ніби авто на повному газу без гальм.
Коли Аня прокинулась, його поруч не було. Лише записка на подушці:
“Я не зник. Просто маю подумати. — М.”
І ключі. Він залишив ключі від її квартири.
Вперше вона не знала, що відчувати. Ні образи. Ні гніву. Лише глибоку тишу всередині.
Цілий день вона ходила, як у сні. Вдень — квіти, ввечері — ванна, ніч — сльози.
Але на ранок — стук у двері.
Вона відкрила. І побачила його.
Втомленого, змученого, але… очі — інші.
Чисті. Глибокі.
Без захисту.
— Я боюся. — перше, що він сказав. — Бо я не знаю, як це — бути батьком. Бо мій тато… просто пішов.
Вона мовчала.
— Але знаєш, що я знаю? — він зробив крок ближче. — Що хочу бути з тобою. З вами. Навіть якщо не вмію. Навіть якщо мені страшно.
І вперше — він став перед нею не як сильний чоловік, а як чоловік, що обирає її, незважаючи ні на що.
Аня заплющила очі, і притиснулась до нього.
Вони стояли на порозі — на порозі нового життя. Без гарантій. Але з правдою.