Та, що бачить серцем

Розділ 12. 
— Аню, ти знову не доїла сніданок, — бабуся зітхнула, забираючи тарілку з вівсянкою.
— Просто не хочеться. І цей запах… — вона поморщилася, відвертаючись.
— Тобі раніше подобались яблука з корицею, — бабуся стишила голос, але її очі спостерігали уважно.
— Просто настрій не той, — пробурмотіла Аня й вийшла на ганок, де Матвій саме щось лагодив біля авто.
У нього на рукавах залишились дрібні подряпини, на скронях — піт. А в очах — та сама концентрація, яка завжди зводила її з розуму.
Увечері, коли Матвій пішов на зустріч у місто, бабуся знову зайшла до кімнати.
— Аню… — її голос був м’який, але твердий. — Я була жінкою. І була матір’ю. Не мені не помітити, як часто ти стала прикладати руку до живота, мов захищаєш.
Аня затремтіла.
— Я не… Я ще не знаю точно…
— Я й не питаю. Просто кажу — якщо це так, ти не одна. Твоя сила — не в тому, щоб тримати все в собі. А в тому, щоб дозволити собі любити — і бути слабкою.
Аня заплющила очі. І вперше дозволила сльозам потекти. Не з болю — з полегшення.
— А він? — прошепотіла.
— Він здається тим, хто не здасться. Але навіть сильні чоловіки потребують часу. І правди.
Уночі вона стояла біля вікна. У руках — тест. Той самий.
І дві чіткі смужки.
Серце билося так, ніби знову було на першому побаченні.
Вона лягла на ліжко й дивилася в темряву.
Дитина. Їхня. Її тіло — вже не тільки її. І це було водночас страшно і… священно.