Місто не чекає

Розділ 7. 
Аня поверталася в місто з важким серцем.
Матвій був поруч — за кермом, зосереджений, мовчазний. Але не холодний. Просто обидва відчували: казка закінчилася. Починався щоденний побут, з якого втекти — вже не вдасться.
У місті на них чекали різні ритми.
Вона — флористка, з тихими ранками й роботою, де кожна квітка — це емоція.
Він — власник мережі автосалонів, де цифри говорять голосніше за почуття.
Першого ж вечора вона повернулась до своєї квартири.
Він залишив її біля під’їзду.
— Можна я піднімуся?
— Сьогодні… ні. Я хочу знову звикнути до себе. Без лаванди, — відповіла вона м’яко.
Він кивнув. Без образи. Але з тінню у погляді.
Наступного дня він надіслав букет білих півоній.
У записці — коротко:
"Місто холодне без тебе. — М."
Вона поставила квіти біля ліжка. І весь вечір намагалася не дзвонити. Не писати.
Але в грудях було пусто.
У Матвія день пройшов у зустрічах, рішеннях, контрольних перевірках. Але на екрані телефону кожні 20 хвилин — ім’я «Аня». Без нових повідомлень.
Тиша знову дратувала. Але тепер — вона боліла.
— Вона не з тих, хто грає, — сказав сам собі. — Просто боїться.
І він боявся теж. Бо що, як ніжність — це не те, чим він уміє володіти?
Через три дні він приїхав до її магазину. Без попередження.
Аня саме перебирала троянди, руки в волозі, волосся зібране у неакуратний пучок. Коли побачила його — завмерла.
— Я не хотіла…
— Я знаю, — перервав він. — Я не приїхав вимагати. Просто… скучив.
Його голос був інакший. Не владний. Людський.
Вона вийшла з-за прилавка.
— Можна я тебе просто обійму?
Він кивнув. І в тому обіймі було більше за будь-які зізнання.
Вони стояли серед квітів, посеред буденного вечора, і обіймалися, як ті, що знайшли одне одного в шумі великого світу.