День, якого їм не вистачатиме

Розділ 6. 
Ранок почався пташиним співом і запахом свіжих пиріжків.
Матвій прокинувся на горищі бабусиної хати — місце було скромне, з низькою стелею й дерев’яними балками, що скрипіли від кожного руху.
Він не пам’ятав, коли востаннє прокидався так — спокійно. Без дзвінків, терміновостей, переговорів. Лише тиша… і думка про неї.
Аня чекала на нього біля саду. У бавовняній сукні, з косою через плече й босими ногами.
— Поспав як у п’ятизірковому готелі? — усміхнулася.
— Скажу більше: в кращому номері, ніж у всіх моїх поїздках, — відповів він і вперше за довгий час усміхнувся щиро.
— Сьогодні у нас день без міста. Без тривоги. Тільки поле, трава і трошки праці.
— Трошки?
— Трошки, — підморгнула вона.
Спершу вони збирали сливи.
Вона кидала їх у кошик, а він більше ловив її погляд, ніж плоди.
— Як ти витримуєш це все? Таку тишу? — запитав він.
— А ти колись її слухав?
Її слова вдарили в саме серце. Бо ні — він тікав від тиші. В ній було забагато самого себе.
Після саду вони поїхали на старому велосипеді — Аня крутила педалі, а він сидів на багажнику, сміючись, як підліток.
— Уявляєш, якщо тебе зараз побачить твій директор із продажу?
— Він подумав би, що я божеволію. І був би правий.
Але Матвій не думав. Він відчував. І вперше — це не лякало.
На обід бабуся приготувала борщ і вареники з вишнями. Вони їли на подвір’ї, під виноградом, сміялися, Аня витирала його губи серветкою, а він — дивився, ніби бачить її вперше.
— Що? — спитала вона.
— Ти як дім. Я довго йшов, щоб його знайти.
І в цю мить вона відчула: її страхи ще тут, але він — уже ближче, ніж вони.
Ввечері вони лежали на траві, дивились на зорі.
Вона поклала голову йому на груди. Він обійняв.
— Це нереально, правда? — прошепотіла.
— Реальніше, ніж усе, що було в моєму житті.
І тоді він нахилився й поцілував її. Без поспіху. Без вимоги. Просто — поцілував.
І вона не відштовхнула. Бо в тому поцілунку було все: страх, бажання, довіра й надія.