Він приїхав

Розділ 5. 
Третій день без відповіді.
Четвертий — без пояснень.
П’ятий — з тихим внутрішнім вибухом.
Матвій завжди був терплячим. У бізнесі це давало перевагу. У житті — спокій. Але з нею все було не так. Ця дівчина з очима, як тиха вода, залишила після себе бурю.
Він переглядав її візитку. Сотню разів.
Знову набрав її номер — мовчання.
І тоді, раптом, без попередження, він сів у машину.
Село зустріло його пилюкою, спокоєм і недовірою.
Бабуся стояла біля хвіртки, наче чекала. Зміряла його поглядом — прямим, гострим.
— Ви той самий? — спитала.
— Я не знаю, ким я для неї. Але я приїхав дізнатися.
— Гарна відповідь, — кивнула бабуся. — Вона біля річки. Але якщо зламаєш їй серце — я знатиму, де тебе знайти.
Вперше в житті він злякався не погрози — а того, що вже йому є, що втрачати.
Вона сиділа на березі, босоніж, із ногами у воді. Легка сорочка прилипла до спини, волосся — розпущене. Вона була справжня. Проста. І саме така розбила його всередині.
— Знайшов, — сказав тихо.
Вона здригнулась. Повернулась повільно.
— Чому ти тут?
— Бо не витримав мовчання. Я не вмію чекати, коли мені хтось потрібен.
Ці слова звучали грубо. Але в них була правда. Його правда.
— Я боялася, Матвію. У мене все було тихо, рівно… І ти прийшов — як грім.
— Я теж боюсь, Аню. Бо ти єдина, хто дивиться на мене — не як на гроші, силу чи успіх. Ти просто… бачиш.
Вона мовчала. Його слова були незручні. Надто щирі. Але серце стискалося при кожному.
— Я не знаю, як це — бути м’яким. Я не романтик. Але я тут.
Він сів поруч. Не торкався. Просто сидів.
І в тому мовчанні була турбота.
Вперше не демонстрація сили — а визнання слабкості.
Аня глянула на нього. Вперше — без захисту.
— Я не готова до "нас". Але я не готова й відпустити.
— Тоді не відпускай. І я не зламаю тебе.
Вона не відповіла. Але сперлась плечем до його плеча.
І в цьому була згода. Тиха, справжня.