Дистанція, яка болить

Розділ 4. 
Вона вирішила більше не відповідати на дзвінки з незнайомих номерів.
Не відкривати двері після сьомої.
І головне — не дивитися вглиб, де голос із теплим баритоном починав жити, хоч вона йому цього не дозволяла.
Аня втекла. Не буквально, а внутрішньо.
Наступного ранку вона подала заявку на тижневу відпустку. Вирішила поїхати в село до бабусі — туди, де інтернет ледве ловить, а повітря пахне яблуками й косою травою. Там, де не було автосалонів і чоловіків із поглядом, що пробиває крізь броню.
Бабуся нічого не питала. Просто поставила на стіл пиріжки й сказала:
— Серце мовчить лише тоді, коли його слухають. А коли заглушають — кричить уві сні.
Аня нічого не відповіла. Але вночі снилося саме те — очі. Темні, мов дощові хмари. І тиша між словами, яку можна було відчути шкірою.
Вона прокинулася із відчуттям, ніби щось втратила. Хоча, здавалося б, нічого ще й не починалось.
На третій день тиші телефон вібрував кілька разів.
Матвій.
Знову.
Вона не відповідала. Не тому що зла.
А тому що боялася, що втратить себе, якщо дозволить йому зайти ще ближче.
Але він написав:
"Тиша — теж відповідь. Але не завжди чесна."
Це боліло. Більше, ніж мала б відчувати. Вона поклала телефон під подушку й вийшла на ґанок. Там росла лаванда. Її улюблена. Та, що заспокоює. Тільки сьогодні не спрацьовувала.
Вечір був м’яким. Повітря щільне, тепле.
Вона сиділа на лавці, загорнувшись у стару бабусину кофту, й думала про все, що намагалась заглушити. Про те, як легко він заходив у її простір. Про те, як важко було дозволити комусь наблизитись.
І найгірше — вона не знала, чи хоче, щоб він перестав пробиватися крізь її стіни.
Серце, яке пережило втрату, завжди боїться доторку.
Але іноді саме доторк — рятує.