Несподіваний візит

Розділ 3. 
Вона не могла зосередитись.
Навіть квіти не допомагали — а вони завжди рятували. Троянди пахли занадто різко, фрезії — нав’язливо, а лаванда, яка зазвичай заспокоювала, дратувала.
Її думки були десь там, у скляному салоні, поруч із темними очима й голосом, який звучав занадто спокійно, щоб не залишити слід.
Він не був звичайним чоловіком.
І не був її типом. Але щось у ньому — тягнуло. Як шовкова стрічка, обв’язана надто туго.
День тягнувся, як віск у жарі.
Вона працювала мовчки, намагаючись не думати, не згадувати. До самого вечора їй це навіть вдавалось. Але рівно о 18:02 двері майстерні подзеленчали.
Аня озирнулась — і мало не впустила ножиці.
Він.
— Ви, здається, казали, що краще ладнаєте з квітами, ніж з людьми, — промовив Матвій, ступаючи в її простір.
— Я не жартувала, — відповіла вона, ставлячи ножиці на стіл. — Як ви мене знайшли?
— У вас візитка на коробці. І GPS у 2025 році не новинка.
Вона зітхнула.
Цей чоловік — ходячий контроль. Він не дозволяє світові бути випадковим. Навіть якщо всесвіт цього хоче.
— Чого ви хочете, Матвію?
Він підняв один кутик губ. Ледь помітно. Але це вже було щось. Не усмішка — натяк на неї.
— Я прийшов вибачитися.
— Ви?
— Мене здивувало, що я був грубим. Я рідко дозволяю собі емоції, тим більше — негативні. Але… ви мене вивели з рівноваги.
Аня здивовано подивилась на нього. Вперше за ці дні — по-справжньому. Його голос не мав того крижаного відтінку. Очі не були гострими. Він просто стояв — чоловік із ледь пом’ятим серцем, як капот його авто.
— Це… — вона не знала, що сказати. — Несподівано.
— Ви теж були несподіванкою.
Настала тиша. Не незручна.
А тиша, в якій народжується щось нове.
— Ви не з тих, хто вибачається, так? — нарешті спитала вона.
— Не часто. Але ви — виняток.
Її серце стислось. Невже він… фліртує?
А може, просто цікавиться?
А може… вона сама хоче, щоб він цікавився?
— Може, ви хочете щось придбати? — нарешті знайшла себе Аня.
— Так. — Він озирнувся. — Що радите для жінки, яка виводить чоловіка з себе, але водночас викликає повагу?
Вона ледь не засміялась. Але не дозволила собі.
— Хризантеми. Жовті. Вони — символ внутрішньої сили. І трішки гордості.
— Годиться.
Він пішов із букетом, залишивши за собою аромат парфумів і відчуття, що щось тільки починається.
А Аня залишилась стояти посеред квітів і вперше за довгий час не відчувала себе самотньою.
Вона навіть посміхнулась. Ледь-ледь.
Можливо, не всі бурі — руйнують. Деякі — змінюють ландшафт.