Обличчя, яке не забувається

Розділ 2. 
Аня намагалася викинути цю зустріч із голови.
Вона справді намагалась.
Але щойно доторкалася до стрічки, згадувала, як він назвав її “хаосом у жіночій формі”. Коли перебирала нові коробки — з’являвся його голос. В голові. Спокійний, надто рівний, занадто владний.
І найгірше — його очі.
Вони не просто дивились. Вони — пронизували.
Вона працювала допізна.
У крамниці пахло фрезіями, трояндами, зеленню. Замовлення накопичувалися — день народження, ювілей, якісь побажання без підпису.
— Аню, — озвалась Олена, її сусідка по будинку, яка іноді допомагала у майстерні, — ти не забагато працюєш?
— Я краще з квітами, ніж з людьми, — всміхнулась Аня.
Це була її правда.
Квіти не кричать. Не судять. Не вимагають.
На ранок вона пішла здати нову партію букетів у елітний автосалон, з яким майстерня почала співпрацювати кілька місяців тому.
Квіти в автосалоні — для клієнтів, які купують дорогу мрію.
Троянди, орхідеї, хризантеми — усе має виглядати розкішно.
Аня звикла до цих візитів. Вона ніколи не заходила далі рецепції, залишала коробки з композиціями і йшла.
Та сьогодні все було інакше.
— Ви можете занести особисто, — сказала адміністраторка. — Шеф хоче бачити, як все виглядає на місці.
Аня неохоче кивнула.
І рушила всередину.
Світла зала. Скло. Поліровані капоти. І тиша — така ж, як у неї в майстерні, але холодна, технічна.
Вона зупинилась біля темно-синього Audi.
Поставила коробку. Виправила стрічку. Зітхнула. Повернулась — і застигла.
Він.
Той самий.
З вчорашнього ранку.
Власник автівки з вм’ятиною. І власник цього місця.
Він дивився на неї, не здивовано, а… з тим самим спокоєм. Ніби очікував її.
— Знову ви, — промовив він. — Тільки цього разу без капотів.
— Я не знала, що це… ваш салон, — відповіла вона тихо.
— Салонів кілька, — знизав плечима. — Але цей — мій улюблений. І, схоже, найбільш драматичний.
— Це не було драмою. Це був випадок.
— І тепер ми знову випадково зустрілись? — підійшов ближче. — Цікаво.
Аня хотіла щось сказати, але в горлі пересохло. Вона відчувала, як стискається шкіра на потилиці. Його присутність була… надто відчутною.
— Як вас звати? — раптом запитав він.
— Аня.
— Матвій.
Він протягнув руку. Вона вагалась, але потисла. І в ту мить, коли їхні долоні з’єднались, у грудях щось ледь помітно сіпнулося.
Не іскра.
А тріщина. По старій броні.
— Ви дуже… емоційна, — тихо сказав він, коли вона вже прямувала до виходу.
— А ви дуже… холодний.
— І що гірше?
Вона не відповіла. Лише пішла. Але серце билося швидше.