Аромат троянд і металу

Розділ 1
Цей день почався, як завжди.
Прокинулась о шостій, увімкнула чайник, налаштувала музику — легку, інструментальну — і взялася зварювати сироп із лаванди. Він додавався до квіткових композицій для постійних клієнтів, створював відчуття затишку в кожному букеті. Так пахне щастя, яке можна нести у руках.
Аня любила свій світ — маленьку квіткову майстерню, шепіт рослин, шелест стрічок і тишу, яка ніколи не тиснула. В тиші було безпечно. Прогнозовано. І вона цього потребувала.
Вона не любила гучних людей.
Особливо — грубих.
О десятій ранку, як завжди, Аня вийшла з майстерні, щоб купити нові стрічки для букетів та замовити коробки в постачальника. Сонце било в очі, на плечах тепло гріло старе пальто, а думки крутились навколо нової весільної композиції, яку вона мала скласти завтра.
Все було добре.
Доки один безглуздий крок — і тріск.
Спочатку вона подумала, що впала коробка.
Але звук був занадто глухий, металевий. Вона озирнулась — і побачила вм’ятину. На ідеальному, чорному, глянцевому капоті чужої автівки.
— Блін… — прошепотіла.
Поруч стояв він. Ідеально прямий. В костюмі, який коштував більше, ніж її місячна оренда. Обличчя кам’яне. Погляд — гострий, мов ніж.
— Ви щойно вдарили мою машину, — сказав він рівним, небезпечним голосом.
— Це… це був випадок. Ваша машина стоїть прямо на пішохідному переході!
— Не думаю, що смуга — найкраще виправдання.
— Я не виправдовуюсь, — підняла підборіддя. — Просто кажу, як є. Ви припаркувались, як… вибачте, як людина, якій байдуже до інших.
Очі у нього були темні, глибокі. Але не злі. Скоріше — стримані.
Людина, яка завжди тримає себе в руках. І не терпить, коли інші — ні.
— Знаєте, пані флористко, — він окинув її оком, — я не дуже люблю хаос. Особливо, коли він втілений у жінці з коробкою.
— І я не дуже люблю зверхніх чоловіків, які думають, що світ має розступитися перед їхнім BMW.
Вона не знала, чому сказала це.
Але щось у ньому — в його погляді, у його холоді — розлютило її.
Вони стояли мовчки. Між ними — машина. І мовчазне непорозуміння, яке вже встигло запалити іскру.
— Я не буду викликати поліцію, — сказав він після паузи. — Це незначна вм’ятина. Але я пам’ятаю обличчя.
— І я пам’ятаю ваше. Не думаю, що забуду.
Він підняв одну брову — не з цікавістю, а скоріше з іронією.
Потім сів у машину, запустив мотор і зник. Тихо. Без шуму. Як буря, що лише попередила про себе.
Аня залишилась на тротуарі. Серце билося швидше, ніж зазвичай.
Це був не просто незнайомець.
Це була тріщина. В її тиші.