30

Скільки я пробула у своїй кімнаті і у будинку загалом я не знала. Більше з кімнати я не виходила. У мене не було жодного бажання знову зустріти Нестора і побачити його холодний, насмішкуватий погляд.

Адам знайшов Алекса, але я не була впевнена що після цього Алекс мене так швидко знайде. У мене залишалося надто мало часу і я практично змирилася зі своєю долею.

Я лежала на ліжку і просто дивилася на стелю. Спершу я намагалася придумати план втечі або бодай щось, що б допомогло мені вижити, але все було марно. Шансів у мене не було ніяких.

Голова почала страшенно боліти. В кімнаті стало дуже холодно. Я чула якийсь шепіт, але він був дуже слабким. Зі мною хтось намагався зв’язатися, як тоді у парку. Глибоко вдихнувши, я зосередилася на шепоті. Головний біль став ще сильнішим, але я не зупинилася. В очах почало темніти, але чийсь холодний дотик не дав мені втратити свідомість.

• Адо? Ти мене бачиш? – це була Саша, вона дивилася на мене так наче це я була привидом.
• Бачу, - я піднялася з ліжка, головний біль помалу вщухав. Кілька секунд мені знадобилося щоб каша в моїй голові стала зрозумілою. – Де ти так довго пропадала?
• Шукала спосіб як витягнути твій зад з неприємностей, - огризнулася подруга. Дівчина склала руки на грудях і оцінююче оглянула кімнату. – Хм, а демон зі смаком.
• Не смішно, - прошипіла я. Нарешті в голові повністю роз’яснилося і я могла нормально мислити. – Так ви придумали, як мене витягнути звідси?

Вперше в житті я малювала руни. Це було великим везіння, що в кімнаті я знайшла шматок крейди, довелося пожертвувати підлогою. Малювати було не важко, але Саша весь час мене збивала тим, що нила наче я неправильно малюю, сама ж вона теж не дуже точно описувала вигляд рун.

Коли я закінчила, Саша зникла щоб повідомити хлопців, я ж залишилася чекати у кімнаті. Від хвилювання я ходила туди-сюди, заглядала у кожен закуток кімнати, але заспокоїти свої нерви ніяк не виходило.

Мені здалось, що пройшла ціла вічність відколи Саша зникла, у маєтку було тихо. Коли відчинилися двері я ледь не закричала від переляку. Я так зосередилася на розгляданні рун на підлозі, що не почула як до кімнати хтось наближався. Довелось швидко щось кидати на підлогу щоб заховати малюнок.

До кімнати зайшов вампір, надто молодий щоб бути хорошим суперником. Я знала, що все одно не зможу вибратися із будинку, але здаватися так легко я не буду. Вампір не встиг нічого сказати, як вдалий хук справа відправив його в нокаут. Швидко вискочивши в коридор, я одразу ж наскочила на Нестора.

• Я знав, що ти не втримаєшся, -  широко посміхнувся чоловік. Міцно вхопивши  за лікоть, демон потягнув мене в іншу частину будинку.
• Куди ти мене тягнеш? – байдуже поцікавилася я. Опиратися не було сенсу. Єдине що мені залишалося, це тягнути час. Подумки я молилася щоб Алекс мене знайшов і бажано до того, як мене вб’ють.
• Хочу тебе спершу де з ким познайомити,- відповів Нестор. Схоже він був дещо здивований моєю спокійною поведінкою. – Ти не пручатимешся?
• А у мене є шанс втекти від тебе? – я з викликом подивилася на нього. Чоловік лише хмикнув і потягнув мене далі.

Він привів мене у іншу частину будинку, яка виглядала набагато старшою за іншу половину. Ми зупинилися перед масивними дубовими дверима. Нестор відпустив мою руку і зі скрипом відчинив двері.

• Дами вперед, - він жестом вказав мені заходити першою. Глибоко вдихнувши, я зробила крок вперед.

Побачивши двері, мені чогось здалося що за ними темний підвал вкритий пилюкою та павутинням і освітлений свічками. Але увійшовши, побачила що помилилася. Маленький коридорчик в якому я опинилася, був чистим. На стінах були поклеєні шпалери бурдового кольору, освітлювали коридор антикварні бра. Нестор легко підштовхнув мене ззаду щоб я рухалася далі. Коридорчик вивів мене у простору кімнату. Щоб оглянути її інтер’єр мені довелося напружити очі через дуже слабке освітлення. Стіни були розписані, якимись дивними фресками, тут не було меблів, лише в центрі стояв якийсь столик на якому лежала стара, пошарпана книга і кинджал. Лише один малюнок на стіні я змогла розібрати. Це була арка з красивими античними колонами, в центрі арки була намальовано щось схоже на печать.

• Подобається? – запитав Нестор, його голос тепер звучав холодно і якось зловісно.  Я не відповіла, лише впевнено поглянула на нього, очікуючи на те, що буде далі.
• Ейя ной,- прошепотіло щось за моєю спиною.

Від цього голосу моя шкіра покрилася мурашками. Це був шиплячий, наче зміїний голос. Помалу повернувшись на голос, я побачила дві пари яскраво голубих очей які дивилися прямо на мене.

• Мій батько з нетерпінням чекав зустрічі з тобою, Аделаїдо, - радісно мовив Нестор. Взявши мене за руку, він потягнув мене ближче до істоти.

Я не побачила його відразу, він сидів у тьмяному освітлені свічок. Але коли підійшла ближче, все в мені кричало не дивитися на нього. Здалеку істота могла здатися на дуже старого чоловіка, але добре придивившись я збагнула, що людського в істоті практично не залишилося. Шкіра була білою і майже прозорою, покрита струпами і ранами. Все волосся на голові практично випало, на обличчі нічого не можна було розгледіти окрім очей, які, здавалося, світилися. Колись, кілька століттю тому істота була схожою на людину, але зараз життя її покидало.

• Ти здивована, - ледь не наспівуючи, промовив Нестор. Він був дуже задоволеним, що заскочив мене зненацька. – Ти мабуть думала, що Малік це я. Ну що ж, ти помилилася.