27

Цей голос я вже й не сподівалася почути, бо давно змирилася із втратою його власника.

Тринадцятирічний хлопець розглядав мене з зацікавленням, його голубі очі і після смерті випромінювали тепло. Переді мною стояв той самий Адам, якого я пам’ятала. Сльози навернулися на очі, я уже й не думала побачити дух Адама після стількох років.

• Де ти був всі ці роки? – крізь схлипи промовила я. На обличчі юнака відобразився сум.
• Ти повинна була мене відпустити. Якщо б я був поруч, ти б цього ніколи не зробила, - для тринадцятирічного хлопчика, голос Адама звучав серйозно і твердо. Він завжди здавався старшим за свої роки.
• Тоді чому з’явився зараз? – сльози перестали литися, але натомість з’являлася злість. Я стільки років винила себе у його смерті, у тому що не змогла з ним попрощатися, а він був десь поруч.
• Ти у небезпеці, - він сказав це таким невинним дитячим голосом, що на мить я розгубилася.

Я сіла, обнявши себе руками. Зараз я не володіла своїми емоціями. Біль втрати який я намагалася втихомирити протягом останніх семи років, повертався. Мене почало трусити. Думки хаотично літали у голові, від чого та почала боліти.

Холодний дотик Адама привів мене до тями. Припухлими від сліз очима, я поглянула на свою мертвого найкращого друга. Він ніжно мені посміхнувся, так посміхатися міг лише він і це мене завжди заспокоювало.

• Вибач, - прошепотіла я, закриваючи руками обличчя.
• За що?
• За твою смерть. Це я винна.
• У тому що сталося немає винних. Це не твоя провинна, Адо. Сталося так, як повинно було статися, - поглянувши у його очі, зрозуміла, що він говорить правду, але легше мені від цього не стало. Цей тягар провини завжди буде зі мною.
• Отже, вони це зробили, - мені вдалося посміхнутися. Ден зняв закляття. В ту мить я зрозуміла ще дещо. – Тоді у парку, це був ти. Ти намагався мене попередити?
• Це було дуже важко зробити, - відповів Адам. – Усе було добре, але в одну мить я перестав тебе бачити, а потім, коли я намагався з тобою поговорити, ти не бачила уже мене. Тоді я ретельніше почав за тобою спостерігати і побачив, що тобі загрожує небезпека.

Увесь цей час, Адам дбав про мене, спостерігав за мною, він не покинув мене. Від цієї думки, мені стало так добре і я посміхнулася, не знаю що побачив Адам на моєму обличчі, але він теж усміхнувся мені у відповідь.

• Тобі потрібно вибиратися звідси, - занепокоєно мовив хлопець.
• Це неможливо, - похитала я головою. – Тут повсюди мабуть охорона, з стількома демонами я не впораюся.
• Тоді я попереджу твого хлопця. Він шукає тебе, - згадка про Алекса боляче кольнула серце.

Я поглянула на Адама, можливо, якби не та аварія, я могла б бути зараз із ним. Часом я уявляла те яким було б моє життя без привидів, а поруч був би Адам.

• Ти не повинна про це думати. Ми були дітьми, усе могло змінитися, - Адам наче прочитав мої думки. Невже тоді він знав про мої почуття, але чому нічого не сказав? Хоча він був правий, ми були ще зовсім маленькі. – Ти кохаєш його, так само як він кохає тебе.
• Скажи йому, що це наш викладач міфології. Більше я нічого не знаю, - Адам ніжно доторкнувся до моєї руки і зник. Я знову залишилася одна.

Сидіти у кімнаті я не могла. Потрібно було дізнатися якомога більше про те де я знаходжуся і бодай щось вивідати про Нестора.

До вітальні я дісталася тим самим коридором, водночас, зазираючи у кожну кімнату, яка траплялася на моєму шляху. Нічого цікавого я там не побачила, це були звичайні спальні, кабінет, бібліотека. Дім досі був порожній. Ні прислуги, ні охорони я не зустріла.

• Чому ти засмучена? – від тоненького дитячого голосу я сіпнулася. Я була впевненою, що у вітальні окрім мене нікого немає.

Повернувшись на голос, я побачила маленьку дівчинку років семи, яка сиділа у великому шкіряному кріслі. Дівчинка була дуже гарною. Її біляве волоссячко було заплетене у дві маленькі косички, великі карі очі зацікавлено розглядали мене, одягнена вона була у простеньке біле плаття, а в руках міцно стискала фарфорову ляльку. Дівчинка була мертвою, судячи з її одягу і ляльки, померла вона десь у минулому столітті. Її шкіра була блідою, якщо уважно придивитися, то можна побачити, який хворобливий вигляд вона мала. Схоже, дитина мала незавершену справу, якщо виглядала такаю, якою була у момент смерті.

• Я засмучена, тому що не знаю де знаходжуся, - відповіла я, підбираючи слова. Мені не хотілося її налякати чи розлютити.  – Ти знаєш де я?
• Ти у мене в дома, - посміхнулася дівчинка. – У нас уже давно не було гостей, з якими я б могла поговорити.
• У нас? Тобто, ти тут не одна? – я не любила розмовляти з дітьми-привидами. Їх було дуже легко розлютити, а від люті вони починали трощити все що бачили. Але ця дівчинка була спокійною і дуже привітною.
• Нас тут багато. Я тебе з ними познайомлю, - дівчинка зістрибнула з крісла і попрямувала до одного з дзеркал. Саме ця стіна найбільше мене причарувала у вітальні. Посередині стіни розмістився камін, а по обидва боки від нього до стіни в усю довжину розмістилися дзеркала у кованій рамі.