22

Осінь якось дуже швидко закінчилася, грудень теж пройшов повз мене якось непомітно. А все тому, що ми практично не вилазили із  покинутого спортзалу, намагаючись з’ясувати бодай щось про демонів. Книга, яку ж на наступну пару з міфології, приніс викладач, нам дуже допомогла. З неї ми дізналися, що демонів звали Айхерон, Малік та Астор. От тільки нам не вдалося дізнатися хто з цих трьох не потрапив за Завісу.

Справи у місті щораз погіршувалися. Вампіри та інша нечисть уже не намагалася приховати своє існування і відкрито гуляла містом. Гинули люди,  а ми нічого не могли вдіяти, тому що нічні полювання не приносили ніякої користі. 

З Алексом справи теж були не найкращі. Він намагався не випускати мене з поля зору, на полювання не пускав і взагалі заборонив пхатися до всього, що стосувалося надприроднього. Ми весь час сварилися і в кінцевому результаті Ден, якому доводилося вислуховувати наші сварки, попросив нас або помиритися, або розійтися, тому що його бідна голова не витримає ще однієї сварки.

Ми вирішили послухатися поради Дениса і я поїхала на всі різдвяні канікули додому. Залишати хлопців самих, розбиратися з усім що творилося, мені не хотілося, але я розуміла що так буде краще, інакше ми з Алексом повбиваємо один одного, або Ден приб’є нас обох сам.

Я дуже сильно скучила за домом, за батьками, за малечою і друзями. Ніна поїхала зі мною і всі вихідні придумувала чим зайнятися, тому сумувати мені було ніколи. Саша ходила за мною наче хвостик. Алекс попросив її не зводити з мене очей і дівчина виконувала його прохання дуже відповідально.

Я лежала у ліжку, не бажаючи вставати. Кошмари так  і не покинули мене, кожної ночі я прокидалася від нової жахливої картини. Тільки тепер мені не снилося підземелля, не снився демон. Мені снилися люди і те, як вони гинули, я наче відчувала все те на собі і це мене страшенно лякало.  Саша пояснювала це тим, що оскільки душі не можуть поговорити зі мною, то так вони намагаються до мене достукатися, вони проникають у мої сни, намагаючись попросити про допомогу. Але  я все одно не могла їм допомогти. Я не розуміла, що вони від мене хочуть, я відчувала лише їхній відчай і біль.

Мої роздуми перервали близнюки, які з криком увірвалися до моєї кімнати. Ці два маленьких урагани так вимучили мене за останні кілька днів, що часом мені хотілося від них кудись заховатися. Марк стрибав на ліжку, Софі намагалася стягнути з мене ковдру.

• Вставай! - кричав Марк, стрибаючи надто близько до мого живота.
• Вставай! – приєдналася до брата Софі. Вона перестала стягувати ковдру і тепер кричала мені у вухо.

Сьогодні Різдво і вони були такі  збудженні. Схоже сьогодні мені від них нікуди не дітися. Я обіцяла, що весь день проведу з ними. Довелося вставати.

На кухні пахло млинцями. Мама готувала сніданок, а тато сидів за столом п’ючи каву. Обоє були такими сонними і кумедними. Мабуть близнюки збудили їх дуже рано.

• Доброго ранку, сонечко, - посміхнулася мама , тільки-но я зайшла на кухню – Вони і до тебе добралися?

Я кивнула і широко позіхаючи, сіла біля тата. Він, розуміюче на мене подивився, і посунув до мене свою чашку з кавою. Близнюки носилися будинком, благаючи мене швидше снідати і йти виконувати свою обіцянку.

• Куди ти їх поведеш? – запитав тато, намагаючись застібнути на Софі куртку.
• У розважальний центр, там їх буде чим зайняти, - відповіла я, взуваючи Марка. У двері подзвонили і мама пішла відкривати двері. Цікавого кого це так рано принесло?
• Ти  впевнена, що впораєшся з ними? – посміхнувся тато, нарешті одягнувши сестру. От тут я була невпевнена. Але  у мене не було вибору. Я хотіла, щоб сьогодні батьки трішки побули вдвох.
• Звичайно, це ж усього лише діти, - впевнено сказала я, а в думках, намагалася переконати себе в цьому. Тато хотів щось ще сказати, але його перебила мама.

Вона зайшла до вітальні не сама, а коли я побачила, хто був поруч з нею, то ледь не знепритомніла. Поруч стояв Алекс і так мило посміхався. Що він тут робить?

• Схоже Ада буде не сама, - сказала мама, широко посміхаючись. Уууу… я попала, вона ж тепер від мене не відчепиться з запитаннями.  – Доню у нас гості. Ти нас познайомиш?
• Це Алекс,-  єдине, що я змогла сказати. Мені страшенно кортіло стукнути цього ідіота чимось важким. Як йому взагалі прийшло у голову приїхати до мене до дому?
• Я її хлопець. Дуже приємно познайомитись, - про що дальше розмовляли мої батьки з Алексом я не чула. Я просто впала в ступор, з якого мене вивела мама, коли у вітальні уже нікого не було.
• А де всі? – я ще досі перебувала у шоці.
• Саджають близнюків у машину. У тебе дуже симпатичний хлопець, - мовила мама і я бачила як її розпирає від цікавості. – Чому ти про нього нічого не говорила?
• Нам їхати  вже треба. За малих не хвилюйтеся, - потрібно вибиратися з дому як найшвидше, поки мама серйозно не взялася за мою душу. На ходу одягаючи куртку, я вибігла з дому, у дверях зіштовхнулася з татом, який якось дуже дивно мені підморгнув.

Алекс сидів за кермом. Я аж офігіла. Тато мені навіть не довіряв своєї машини, а тут незнайомому хлопцеві одразу ж дозволив сісти за кермо. У машину я сіла страшенно злюща.

• Ти що тут робиш?! – не приховуючи роздратування, запитала я.
• За тобою скучив, - спокійно відповів Алекс, миленько посміхнувшись, від чого я ще більше розізлилася. Мабуть хлопець зрозумів, якою розлюченою я була, тому швидко додав, - мене Ден вигнав.
• Що?! – від мого крику, Соня перелякалася і заплакала. Довелося взяти її до себе на коліна щоб заспокоїти.
• Ну… він сказав, щоб я забирався подалі від нього, -  винувато сказав він, виїжджаючи на дорогу.
• І ти вирішив приїхати до мене? Геніальна ідея! – я старалася говорити якомога спокійніше, не хотілося знову налякати дітлахів. – Що ти натворив, що він  тебе вигнав?
• Нічого, - заявив Алекс, от тільки мені здалося, що правда куди цікавіша. Я свердлила його злим поглядом поки хлопець не здався. – Я ледь не спалив бібліотеки.