20

Алекс

Теж мені, захистити вона себе може. Я так і повірив. Я йшов до бібліотеки злий як чорт. А все так добре починалося. Я сподівався що ми швидко покинемо цю дурнувату вечірку і знайдемо для себе куди цікавіше заняття. Так ні, заявилися вампіри. Питання: якого біса?! Вони зараз мали б ховатися по каналізаціям, а не вламуватися в мерію.

Ще й Ада вирішила по-геройствувати. От чого вона до вампіра полізла, вона ж в десять разів менша від нього. Хоча мушу визнати, те що вона його вирубала справило неабияке враження. Відразу відмітив про себе, що краще її не злити.  Жаль, що я про це швидко забув, хоча вона мені про це нагадала, підкидуючи в руках вазу. В тому що вона в мене може нею кинути, чомусь не сумнівався. Прийшлося погодитися з нею і розділитися. От і звалилося щастя мені на голову.

Бібліотека була пуста, жодних ознак присутності вампіра чи когось іще я не знайшов тому швидко кинувся до архіву. Я дуже сподівався, що Аді стане  розуму втекти звідти швидше, ніж до неї добереться вампір.

Судячи з того, що двері були закриті, а в середині я чув шум, розуму таки не стало. Став ламати двері, але нічого не виходило. Я чув чиїсь крики і те, як щось розламалося. Двері не піддавалися і я почав панікувати. Я боявся  що не встигну і проклинав себе за те, що відпустив Аду саму.

Нарешті двері піддалися і я влетів в середину.  Тут був страшенний розгардіяш. Розбите вікно, перевернуті стелажі, розтрощений стіл, а на підлозі лежала Ада.

Кинувся до неї і неймовірно зрадів, що вона була жива і без серйозних ушкоджень. Підняв її на руки і обережно положив на диван.

• Ти де був так довго? - ледь чутно прошепотіла вона.  Раз вона виставляє мені претензії, значить з нею все добре.
• Ти хоч уявляєш, як ти мене налякала?! – я не хотів кричати, але я за неї страшенно переживав, тому не стримався.
• Ууууу… - вона застогнала і я знову злякався. Невже я пропустив якусь рану.  – Не кричи, голова тріщить.

Я її приб’ю. Я тут ледь дуба не врізав, а її просто голова болить. 

• Радій, що вона взагалі на місці, - огризнувся я, допомагаючи їй сісти. -  Що тут сталося?
• Я її знайшла, - коротко відповіла вона і, шкутильгаючи, попрямувала до одного із стелажів.
• Адо! Що тут сталося? – я зловив її за руку і обернув до себе.
• Вампірша була тут і щось шукала там, - вона вказала на стелаж до якого йшла.  А я просто стояв і намагався зрозуміти, чому вона не втекла з відти, як тільки побачила її.
• Тоді поясни мені, якого чорта, ти не побігла за мною? Ти хоч розумієш, що це був справжній вампір, який має гострі ікла і п’є кров, - почав пояснювати я їй, хоча сенсу це робити явно не було. Аді було все одно. Вона рилася в документах, майже не звертаючи на мене уваги. – Що ти шукаєш?
• Рукопис, - відповіла вона, навіть не повертаючись у мою сторону.

 Мені така її поведінка набридла. Тому я просто підняв її на руки і акуратно, перекинувши через плече, поніс назад до дивану. Вона пручалася, але я її міцно тримав.

• Зараз ти мені спокійно розказуєш все, що тут було, інакше ми зараз їдемо до гуртожитку, з якого ти без мене більше нікуди не виходитимеш,-  пригрозив я і, схоже, це подіяло. Ада зручніше вмостилася на моїх колінах і почала розповідати.

М’яко кажучи, я був в шоці. З останніх сил стримувався щоб не накричати на цю ідіотку. Це ж треба додуматися, розпочати бійку з вампіршою, яка ясно дала зрозуміти, що вона їй потрібна. Я взагалі дивуюся, як Ада залишилася всього з кількома синцями і подряпинами. В той момент, коли вона мені це розповідала я навіть не думав, скільки корисної інформації вона дізналася. Я розмірковував над тим, де її запроторити щоб була у безпеці,  а самому не збожеволіти.

• Треба подзвонити Дену, він мабуть швидше знайде цей рукопис, - увірвалася у мої думки дівчина.
• Я вже це зробив. Він уже під’їжджає, - відповів я. – Адо, чому ти полізла до неї? Ти розумієш, що вона могла з тобою зробити?
• Розумію. Я їй була потрібна, вона б не вбила мене, - ну зашибісь відповідь.  От де я провинився, що мене так покарали?
• З тобою не можливо говорити! Як тобі втовкмачити, що вампіри вбивці, з ними не можна отак взяти і розпочати бійку, - і знову нуль реакції на мої слова.

Ада просто кивала головою на знак згоди, але я бачив що мої слова на неї ніяк не діють. Може в неї шок? Вирішив перевірити.  Ущипнув її, за що дістав ліктем у живіт. Може вона головою вдарилася? Я вже просто не знав, що думати і як зрозуміти її поведінку. Раптом згадав випадок з гарпією і застогнав. Мені з нею буде дуже весело.

Нарешті з’явився Ден.  Тепер вся надія на нього, може хоч він розбереться, що діється у голові моєї дівчини. Брат окинув поглядом кімнату і поглянув на мене.

• Це не я, - відповів я. Брат явно подумав, що розгардіяш – моїх рук справа. – Це все вона.
• Тобто? – Ден косився на нас, нічого не розуміючи. Довелось все пояснювати.
• Ада побилася з вампіром. Навіть з двома, -  роз'яснив я. Брат оглянув Аду такими великими очима, що я аж засміявся.
• Е… щось я нічого не розумію, -  довелось йому пояснювати все з початку. – Вампіри у мерії? Що за фігня?
• Вони тут дещо шукали, - тепер пояснювати взялася Ада, тому що Ден так смішно реагував на все сказане, що я не міг нічого спокійно говорити. – Рукопис з якимось рунами, він, до речі, досі тут. Я завадила їй його забрати.
• Їй?
• Це та сама вампірша, що вкрала книгу з нашої бібліотеки, - тепер Денис посерйознішав. – І я дізналася, що це за книга.