5

Я ховалася на горищі. Дівчата мене так дістали своїми допитами, що прийшлося рятуватися втечею. Ніна не знала де мене шукати, а Саша і не намагалася мене знайти. Отже, я сиділа собі у тиші і читала книжку, яку знайшла у одному із ящиків.  Після десяти прочитаних сторінок мені стало нудно. Я відклала книжку і задумалася.

Останні кілька днів творилося щось дивне. Я не бачила жодного привида. Не те, що б мені було прикро через це, але такого раніше не бувало і мене це бентежило. А ще Денис з Алексом весь час траплялися на моєму шляху. Тут було явно щось не те, випадковістю це важко було назвати.

Так я і сиділа у кімнаті, поки не почула якийсь шум. З студентів мене тут ніхто не міг знайти, привидів тут теж не було інакше я б відчула. Може щурі. Я здригнулася, з малечку не любила гризунів. Відчинивши двері кімнати, я на когось наштовхнулася й так і застигла на місці, коли побачила хто саме стояв переді мною.

• Ти що тут робиш? – нарешті видала я, відійшовши від шоку.
• Те саме можу і тебе спитати? – холодно сказав хлопець і я знову завмерла.

Раніше, коли ми говорили, він розмовляв зі мною набагато м’якше. Хлопець обійшов мене стороною і зайшов до кімнати. Я пішла за ним, не припиняючи на нього дивитися. Його волосся, як завжди стирчало у різні боки, от тільки зараз його обличчя було серйозним і не видавало жодних емоцій. Я наче йому нічого не заподіяла, щоб він так до мене ставився, ми навіть знайомими добре не були. Він не мав права так зі мною розмовляти. Я розлютилася.

• Ну? – гнівно сказала я. – Ти що тут робиш?
• Тебе шукав, - відповів він. Його голос став м’якшим, схоже він не очікував, що я розгніваюся.
• Для чого? – я склала руки на грудях, очікуючи пояснень.
• Треба поговорити. Нічого не хочеш мені сказати?- він уважно подивився на мене.

Я здивувалася. Цікаво, що це я повинна йому розказати. Алекс продовжував на мене дивитися і я не могла розгадати про що він зараз думав.

• Е… що? Тобі я розказувати нічого не повинна, - відповіла я. Ми обоє злісно дивилися один на одного.
• Хіба? А про твоїх мертвих друзів? – мене наче током вдарило. Звідки він знав, він же ж не міг тоді побачити Сашу.
• Звідки ти… -  я не знала що сказати, а Алекс продовжував свердлити мене очима. – Ти знаєш?

Раптом хлопець посміхнувся і у мене відібрало мову. Він усе знає, про мене, про мій дар. От тільки як?

• Ти теж їх бачиш! Там, у бібліотеці, ти її бачив. Я думала, ти дивився на дівчину, яка шукала книгу,  але ти на Сашу дивився, -  до мене нарешті дійшло. Алекс був таким самим як я, він теж бачив привидів. Увесь цей час, коли ми випадково зустрічалися він усе знав.
• Сашу? – здивувався хлопець.
• Симпатична білявка у дивакуватій синій спідниці, з якою я розмовляла. Чому ти тоді нічого не сказав? – мене трясло від злості. Увесь цей час він знущався з мене, знаючи усе. Але чому?
• Це твоїх рук справа? – я знову здивовано на нього подивилася. Він поводився якось дивно. Я не могла зрозуміти, що йому від мене потрібно.
• Що? Ти про що?
• Якщо я дізнаюся, що до демонів ти якось причетна... Я тебе попередив, - серйозним тоном сказав Алекс і вийшов з кімнати, а я здивовано застигла на місці нічого не розуміючи.

Що ж відбувається. Мене раптом осінило. Мені негайно потрібно знайти Дениса. Він повинен щось знати, інакше б не ходив за мною уже майже місяць без жодної на те причини.

Хлопця я знайшла у його кімнаті. Він мирно спав на ліжку, нічого не підозрюючи.  Після кількох невдалих спроб розбудити хлопця я кинулася до ванни. Кілька крапель води і хлопець уже дивився на мене злісним, а потім спантеличеним поглядом.

• Адо? – схоже він не очікував мене тут побачити, бо про вилиту на нього воду він одразу ж забув. – Щось сталося?
• Це я тебе запитати хотіла. Чому твій брат накидається на мене з якимись дивними звинуваченнями, про які я й гадки не маю? – схоже хлопець одразу зрозумів про що я говорю, бо здивованим він явно не був. Він теж знав.
• Що тобі сказав Алекс? – запитав той. На відмінну від Алекса він говорив цілком спокійно, без жодної злості у голосі.
• Ти ж знаєш, так? Про те, що я можу бачити привидів, - хлопець кивнув. – Ти їх теж бачиш?
• Ні. Так що сказав тобі мій брат? – знову запитав Денис.
• Звинуватив мене у змові з якимись демонами. Їх же ж не існує, - схоже, що я помилилася щодо цього, бо Денис якось дивно на мене подивився.
• Ти не знаєш? – здивовано запитав він. Я похитала головою не розуміючи, що він має на увазі. – Адо, ти щось знаєш про вампірів, демонів і іншу нечисть?

І це мене питає дорослий хлопець. Їх ж не існує. От тільки Денис дивився на мене так наче це я говорила якусь дурницю. Та ну, не може такого бути, вони ж не можуть існувати. Хоча, я ж привидів бачу.

Побачивши, якою спантеличеною я стала, Денис схопив мене за руку і кудись потягнув.

Ми зайшли у якусь кімнату, з якої мені одразу ж захотілося втекти. Алекс сидів за столом і шукав щось в Інтернеті. Побачивши мене, він здивовано подивився на брата.

• Що ти їй наговорив? – Денис одразу ж накинувся на брата. Я захотіла вийти геть з кімнати, але хлопець мене зупинив і змусив сісти на ліжко.
• Я сказав їй правду, - спокійно відповів Алекс, навіть не дивлячись в мою сторону.
• А ти в курсі, що вона нічогісінько не знає про те, що відбувається. Мені навіть здається, що вона  у існування нечисті навіть не вірить, - продовжував кричати Денис, Алекс якось дивно на мене подивився.
• Це правда? – тепер Алекс звернувся до мене, невже нарешті помітив, що я теж тут.
• Я не розумію про що ви говорите. Так, я бачу привидів, але до чого тут вампіри… і інші? – я поглянула на хлопців, тепер вони обоє вражено на мене дивилися.
• Ти хочеш сказати, що нічого не знаєш про містичну сторону нашого світу? – знову звернувся до мене Алекс, недовірливо споглядаючи на мене.
• Здається, я так і сказала,- відповіла я.